Вона давно хворіла. Ще тоді, коли в дідуся стався інсульт. Але тоді цього ніхто не помітив.
Та пройшло якихось п’ять з лишнім років і ось вона вже навіть самостійно поїсти не може, не те що підвестися. Ми провідуємо її так часто, як тільки приїжджаємо додому. Я, мій чоловік і наша маленька донечка.
Та цього разу ми так і не зважились до неї заїхати. Та навіть не зважаючи на те,що зараз ці відвідини стали носити досить символічний характер. Не зважаючи на те, що вона вже не досить добре розуміє хто я і чому приїхала. Не зважаючи на те, що наша присутність мало чим полегшує її страждання. Не зважаючи на те, що дитина відчуває важку атмосферу будинку і одразу ж починає нервувати. Не зважаючи на всі ці обставини, мені все одно важко і чомусь соромно. Мене гризуть докорі сумління.
Одного разу прокидаюсь. Лишаю рідних удома і їду провідати її сама. Ну, як сама…. Там біля неї все одно завжди тато чергує. Проте їду туди сама.
Заходжу до квартири. На зустріч мені виходить дідусь. Як завжди дякує за те, що приїхала і зникає у туалеті. Старість, як не крути. Дивно, але мама також тут. Не те щоб мама зовсім тут не бувала, просто у неї свої причини не любити цей дім. (Це батьки мого тата) Та все ж таки вона тут. І я цьому рада.
Далі зустрічаю самого тата. Він прикладає до вуст вказівного пальця і шепоче: «Чш-ш-ш-ш. Вона нарешті заснула». Жестом він вказує мені на двері до кухні.
Там знову ж таки мама. Знервовано миє посуд.
Мама взагалі зараз дуже нервова. В неї, як його, клімакс. Та коли річ заходить про бабу з дідом, тут взагалі ліпше сказати та відійти. Нервує. Не те щоб я її за це засуджувала чи не могла зрозуміти, просто не можу приміряти на себе її хутро.
Дивно якось і по дитячому, але в мені досі живуть спогади, коли ми з сестрою після школи тікали до цієї самої бабусі. Тікали бо отримали не найкращі оцінки, а маму боялися. А бабусю – ні. Ми любили її. Якось по дитячому. Так, як можливо любити лише у дитинстві. Любили – бо ніколи не боялися її. Тоді ми ще не знали, що вони з дідом як могли принижували маму у всі можливі способи. Та нам і не потрібно було цього знати. Ми ж їх любили.
І по життю зі мною ще й досі крокують кілька десятків добрих і лагідних спогадів пов’язаних з цією самою бабусею. Наприклад - казки на ніч, які вона сама для нас вигадувала. Пам’ятаю одну – про равлика і принцесу. Де принцесою була я, а равлик – зачарованим принцом, який так і волів віддати мені свою руку і серце. Пам’ятаю як ми з сестрами сміялися, не так з того, що моїм нареченим мав стати равлик, як із цієї дурнуватої фрази - «руку і серце». Смішно, еге ж?!
Так от. А ще я завжди пам’ятатиму, як вона вчила нас любити й поважати свято Пасхи. Цього дня, удосвіта, ми завжди ходили до церкви освячувати їжу до столу. Бабуся, дві мої сестри та я. А ще з нами ходили наші друзі та їх батьки. І все це було на стільки святково та урочисто, що не можливо було не закохатися у це свято. Але не всі ті з ким ми ходили до церкви залишилися у моїх спогадах. А вона залишилась. Мабуть… тому що вона – моя бабуся.
Мабуть…тому що одна і та сама людина може бути і бабусею і свекрухою водночас.
Я підводжуся і хочу піти до неї. Я взагалі то прийшла розповісти їй про свій сьогоднішній сон. У якому я беру її на руки, маленьку та вихуджу від хвороби, і разом з нею входжу в якийсь дивний потік. У ньому вона здається ще легшою, майже невагомою. Вона мовчить, але я відчуваю, що її біль минає. І зараз мені кортить розповісти їй про цей сон. Мені здається, що для неї він віщує щось гарне. Можливо, невдовзі вона зможе ходити.
Але у дверях кухні мене знову зустрічає тато. Каже: «Вона заснула, доню». І очі його вологі.
І я розумію. Вона одужала.
