Коли я по місячній стежці піду,
Облишивши біль, і кохання, й тривогу,
По місячній… аж до незримого Богу,
Притулку шукать в легковажнім саду,
По місячній… легко свій крок простелю…
І пустка в душі, дивосвітом обмитій,
По місячній стежці довіку відкритій
Без поспіху, легко і вже без жалю.
Ось стишився голос,
Та й вдих не іде…
Собаки на вистиглий шлях вибігають:
Загибле щеня й пес старий… Зустрічають
Два щастя мене – сніжно-біле й руде.
І гоіться біль, що до серця присох,
На місячній стежці луною стаЄмо,
Заливчастим гавкотом враз розтаЄмо
І все. Ми потойбіч. Потойбіч. Утрьох. |
