***
Земля, дай мне силы!
Я всегда любил тебя.
По весне непременно склонялся и гладил
набухающий теплый живот,
обрастающий, как голова новобранца,
любовался воскресшей букашкой
и травинкой с валторной улитки,
Лаперуз в твоих дебрях,
Роберт Бёрк на песке…
Дай мне силы, земля.
Потому что сильнее, хотя и не вечна.
Мне уже не искать на твоих палимпсестах
строфы, смытые грубо,
понятные мне одному кракозябры.
Я твержу сам себе: той же скорби вкусил
изумленный, растерянный грек, иудей,
или – ближе – степняк,
уцелевший для плача
о погибшем и славном.
А ты в утешенье
позволяла отрыть ему грош, амулет.
Мне же в памяти рыться теперь суждено.
В чем тебя не виню,
ибо мученицы неподсудны.
Пусть все будет, как есть.
У поруганной, проклятой, изнеможенной,
об одном я прошу: подари каплю силы,
и еще потерпи мою тяжесть, земля!
Рабочая песня приднепровского негра
Солист, притопывая в такт:
- О венах больше знает, чем о Вене,
герой славянского боевика,
закрученного лихо в девяностых!
His name Poterjannoe Pokolenje.
Еще одно - беда не велика
для мулов терпеливых и бесхвостых.
Никто не знает, как я был унижен,
когда весной за праздничным столом
в котами промяуканной квартире
мне сладко пела фифа о Париже,
как бесподобно оказаться в нем,
особенно не раз, а три-четыре.
Но мне в моей глубинке уголовной,
как мячику, что брошен в лабиринт,
где темнота и мускус Минотавра,
катилось так бесцельно и неровно,
что до сих пор в глазах еще рябит,
и не достать до Лувра и до лавра.
Там, за мостом, ровесников немало,
а молодым уже и счета нет;
эпоха все дружней с гробовщиками…
Хор:
- Жил некто Лазарь, тленьем карнавала
не тронутый. Порви его портрет,
небритый, с вечно драными носками!
Стихи для взрослых
Украинцы – проклятый народ.
Что ни вождь у нас, то идиот,
отморозок, выродок, бандит.
Шлюхою история глядит.
Ну, степной геройский бандитизм,
обращайся в парламентаризм!
Словно Клеопатра, вся бела,
Украина сдуру померла,
руку сунув в скопище гадюк
(ой, златые косы наших сук).
Вышиванки, ульи да горшки.
Плачь, бандура. Спляшем, земляки!
Не носила до сих пор земля
дрянь такую – князя, короля,
фараонов и других господ,
чтобы так увечили народ.
Ну а если в корень посмотреть,
сами заслужили эту плеть.
За натуру подлую, видать,
небо шлет такую благодать.
Ведь второго каждого копни,
в ров спихнет и хрюкнет: «Извини».
Эволюция власти
С дыма по белке – хазарину шуба.
Шуба безделки, костюм бы для клуба.
Хату в Майами, два новеньких джипа.
Пять – еще лучше. Угодия типа.
Дачку на острове. Остров впридачу.
Сладкое, острое, Sony, Versace.
Сейфы по банкам, счета небольшие.
Белка мал-мал не якши, дорогие!
Вагонное болеро
тестю
Как тошно слышать поезда
прикованным к своей постели!
Им нипочем твоя беда,
как детворе на карусели.
Для них рассыпаны в пути
чужие судьбы и природа,
а ты мечтал бы доползти
до входа в мир, хотя до входа.
Они настырны и резвы,
покрыты славой их колеса.
А ты угрюмее совы
и неподвижнее утеса.
Как волки сказочные, впрок
одолевают километры!
А ты врастаешь в потолок
холодным взглядом геометра.
Свингует вдалеке вагон,
везя здоровье, фарт и счастье…
А здесь порой бывает Он,
садится рядом, сжав запястье.
Кошмар
…Приблизительно двести
или, может быть, даже пятьсот человек
было нас, заразившихся вирусом гриппа,
неизвестного ранее.
Брови нахмурив,
изучали нас несколько дней доктора,
наконец констатировав: «Неизлечимы
и опасны для общества».
В карточках наших
были штампы проставлены: «Уничтоженье».
В длинной комнате
с лавкой и полом цементным,
с зарешеченным входом
нас всех разместили.
Я пытался молитву прочесть,
но скакали,
словно пробка на волнах, немевшие губы.
90-й псалом наконец еле-еле
одолел и затих.
Тут чиновник в костюме
появился и нам зачитал приговор,
по которому доблестное государство
все грехи нам прощало, прося извинить
и его за поступок для общего блага.
Дюжий дядька в халате,
забрызганном кофе,
начал делать уколы,
аппаратом предплечья касаясь
и тут же брезгливо отпрянув.
Клацал тот, словно стиплер.
Почувствовав боль,
я спросил у соседки, как долго нам ждать?
И услышал ответ: «Полчаса».
Значит, мука
будет долгой, как век.
Рвотный дух обоняя,
закусил я окурок и сполз по стене…
***
Одряхлев, человек превращается в рухлядь.
Валидолом пованивая и гнильцой,
он по шарику шаркает, чавкает в кухнях.
Для чего тебе, Господи, нужен такой?..
При желанье не встретишь маститую старость
ни в деревне, ни в городе. Только порой
в храм забьешься размыкать раздрай и усталость,
а навстречу, смеясь, Симеон молодой!
***
Мне жалко, мать-Десна, что ты не можешь
слизнуть волной с пологих берегов
все эти халабуды, тачки, рожи,
что нет у речек Чистых четвергов.
Эх, мусора и хламу навалили
на белый твой песок средь лозняка!..
Была ты чище и невинней лилий,
а сделалась забавой мудака.
Жлобы жлобам теперь сбывают эти
святые километры тишины,
где ил щепотями роняли дети,
палатки в мареве смотрели сны.
Они присвоили пассажи чайки,
вопящие, как слайд-гитарный тон,
и вдоль по берегу шныряют в майке;
их подлый прайд законом защищен.
Тебе сплетают лапти земснаряды.
По Гамбургскому счету, мать-Десна,
бежать куда-то за границу надо
таким, как ты. Не то хана. Хана…
Кислый марш
Мы приклеены на кочках,
грим унынья на лице,
деньги в мыслях, камни в почках,
в общем, воин на бойце.
То ли слабо ели кашу,
то ли мрачный зодиак
столь похерил песню нашу,
что она, как вой собак.
Некрасивы и бессчастны,
в отговорках и соплях,
то оранжевы, то красны,
сквозняком носимый прах.
Диоген давно не личность,
а с заикой-фонарем,
в подпол свесившись, привычно
поллитровку ищет в нем.
Впрочем, что до Диогена?
Всяк философ иль поэт -
это нонсенс для полена,
оттого их просто нет.
Нам вожатый шут экранный
или дюжий рукосуй.
Разрешили секс оральный,
за любого голосуй.
Только что-то все кислее,
все свинцовее душа.
Подавайте ж нам быстрее
свежих рыл и антраша!
Непатриотичный регги
Саше
Водоросли – дреды океана,
океан великий растаман.
Соль его – моя тоска и прана,
Новая Зеландия – капкан
для изъеденного молью сердца,
что болталось в теле, как в шкафу.
Стал мой кум похож на иноверца,
воротясь оттуда. Как строфу
модернист нечаянно ломает,
от клаустрофобии скуля,
так взыгравший дух не понимает,
что закрыта на замки Земля.
Кто возьмет измором все таможни,
тот, победой над гражданством пьян,
вонмет в добрый час, как бьет в ладоши
растафарианец-океан!..
2009-й год.
Каганець
тихесенько тліє каганець
нікому потушити
бавиться з ним вітерець -
ні розпрямитися ні жити
йому би на полум’я вмить
розвинутися, і край!
на попіл себе спалить
димком полинути в рай
або згадати хоча б
що він насправді — вогонь
талан незрівняний скарб
тепло для близких долонь
чи опік для ворогів
чи навіть дороговказ
для тих хто його уздрів
в скрутний і потрібний час
навіщо накрив його
сховав у далекий кут
хазяїн життя мого
кресало дістав і трут?
04.08.2023
Спогади про малюнки
сину Родіону
1
Крила мені в Україні
обрізали частіше, ніж я стриг волосся.
Образи мерехкотять:
таким я став би, але не відбувся...
Малюнок, який наводив старанно,
одразу стирали - риску,
слідом наступну риску;
і ти озираєшся, аж їх нема,
неповторних років!
І наче тебе відмінили
самого з якоїсь причини,
записавши в злодії машинально.
Отже минуле твоє — інфернальне,
тому що не в тому році ти народився,
не до тієї школи ходив,
планував у житті не те що належало,
зрадив когось або щось від колиски.
І це страшна, неприємна правда
не про одне моє покоління,
з якого лише одиниці злетіли
у височінь майбуття, відбулися,
а про багатьох,
багатьох іще інших.
2
Тільки ми знаємо про малюнок -
як він виглядав, доки ще на папері тримався,
в альбомі історії,
ті блискавичні миттєвості,
якими захоплювались і які
втратили назавжди -
тільки ми
маємо право судити,
чи зневажати,
чи дорожити,
а не кати
Серця, Долі і Часу
з сокирами
лицемірства й ненависті,
тільки ми,
представники поколінь,
в яких намагалися хірургічно
вирізати, зачернити
те, що в душі буде сяяти
білосніжними літерами,
бо нічого насправді більше не маєм.
Але вміємо гинути
за Вітчизну,
провінціали з совкового світу,
ті, кого пропонували
загнати до гетто
блюзніри з київськими філіжанками.
3
Де ви, мої однокласники,
яких убили, забрали в полон
чи поранили -
в небі, чи на землі, чи під нею,
ви бачите, чуєте,
згадуєте хоч щось?
Автори стертих малюнків,
по яких прочовгали чоботи
ворогів, ідеологів, різної наволочі,
політиканів, брехливих поетів,
намилених, цілеспрямованих
заради своєї дешевої слави
вчора, сьогодні і завтра -
де ви, мої дорогі і втрачені друзі?!
Розпорошило нас жорстоко й безглуздо.
Наші подоби зникають навіки.
Дощ змиває тонкі, невимовні риси,
які намагалися ми так наївно
і щиро на битих шляхах закарбувати.
12.01.2023.
***
...і ходитимуть люди байдужі
після нашої смерті над нами,
розквітатимуть грона і квіти,
як салюти чужого тріумфу -
соковиті, блакитні і дужі -
пануватимуть зверху роками,
потім їхні онуки та діти.
Сили матимуть, час, власну мову,
перепишуть, забудуть чи навіть
не згадають хоча б випадково,
відокремлять свої власні долі
на мільйони холодних парсеків...
Справедливо, мабуть. І на лаві
ми підсудних уклякнемо разом,
безпорадні, байдужі і кволі,
як скелети австралопітеків...
01.02.2023.
***
Я всотаюсь в цю землю кров”ю своєю
і залишусь навіки із нею,
бо єдині вони — кров, земля.
Хай змішаються, хай зліпить нову людину
Бог, узявши скривавлену глину,
і зведусь я, оновлений я.
Наче знищений, ніби за обрій вигнаний
та засланий в промерзлий Сибір;
я вернусь в Україну крізь чорні омани,
зради, попіл минувщини - в мир.
05.02.2023.
***
Тульский пряник розмокне в Дніпрі,
захлинеться Десной самовар.
Наче стадо, кацапських царів
з чередою пузатих бояр
плазувати заставлять назад
у болота і хащі важкі
кулаки й чоботи козаків...
І не буде ніяких завад
для крилатих плечей косаря,
для долонь землепашця, для тих,
кого вже українська зоря
зачекалася в хмарах густих!
А святії “поблагословлять”,
із священих зійшовши холмів,
усіляку московськую б...
що розп’яла Христа, — й поготів
тих, хто хором кричав “розіпни”.
Не шкода навіть їхніх книжок,
бо вбивати навчали вони
лицемірством своїх сторінок.
07.02.2023.
Рік війни
Посипати голову попелом,
піднятись на гору закляту,
дивитись без сліз і благання
щось виправити чи змінити
у кратер, де чорних дванадцять,
потрісканих, ніби пустеля,
спіралеподібних, як вир,
занурених в морок і муки,
дванадцять тих кіл, а не дев'ять...
І вже нарізає нове
Зброяр у пекельній майстерні.
24.02.2023.
***
Кончалижні дебіли, помішані на таборах,
на парашах, “колючках” і вишках,
на периметрах, де віють лихо і страх
по коротких відрівняних стрижках,
де шикуються тисячі, створюючи біліон,
салютуючі ревом із глоток,
згодні віддано класти себе у вогонь,
манекени чобіт і пілоток -
да, так звані вожді, від яких навіть власна їх тінь
відсахнеться, зустрівши віч на віч,
чарівні кістяки — хрускіт їхніх колін
так нагадує дещо: чи павич
це блювотно співа, чи папуга-хрипить-кулемет,
чи ввижається ядерна доза,
що впинається в жили далеких планет,
і над Всесвітом — вічність і поза!
11.04.2023.
Страта онлайн страта
Відсікаючи голову українському воїну,
відсікаєте ви назавжди голови Достоєвському, Пушкіну,
котяться ті, мов кочани, вздовж по Пітерській,
лунають із них високі слова,
перетворюючись на трансляцію кумкання чи цвірінькання...
Відтинаєте ви від культури людської
голови Тарковського, Глінки, Собінова, Шостаковича,
Шаляпіна й українця Козловського -
багатьох українців інших, які ні в чому не винні...
відтинаєте їх з відмашкою пітекантропа,
відрубаєте дружбу (яка все ж була), родинні зв’язки,
страчуєте з тим хлопцем - свої ж - непересічні таланти,
знову караєте, як їх знищували сторіччями,
хвицяєте на помості татарськім,
що чавить князів під вагою свиней...
Перелистує протяг дбайливо малюнки, світлини, дати та прізвища -
енциклопедію злочинів ваших,
яку ви фінально тепер
закріпили печатками: “Невиліковні”, “Не наші”,
“Без прощення”, “Без майбуття” —
і тріскаються та зникають таблички меморіальні,
наповнює повінь свинцем Літераторські сходні,
вирує посеред могил на Ваганьковському, Новодівочому, інших,
змішує гнівно святе з божевільним на величезному просторі -
й регоче над вами князь мира сього,
якому ви так підіграли, генії серед злочинців,
які довели, що геній та злодій сумісні в кацапі -
а регіт той, мов землетрус!
почезають у хмарах маразму
високе і жалюгідне,
самум порепаною землею
жене вдалечінь пе-ре-ко-ти-поле,
схоже на дріт,
обійнявший жмуток агиток, рукописів і партитур...
14.04.2003.
Матушка_расєя
Апокаліп-сісі до колін -
так її художник змалював -
ще кокошник, нібито гніздо,
на якому видатні сидять:
імператори, імператриці,
полководці, діячі мистецтв,
разіни, чекісти, ліс, тайга,
де розбійники собі гуляють,
вилітають звідти чорні круки,
гадять-сруть на апокаліп-сісі,
атомними випнуті стручками,
щось кричить беглузде і нахабне,
як бухий Єсенін в ресторані,
поціляє Льонька Пантелеєєв
у городового (чутно “Мурку”),
безпереревно хтось читає вірші,
декламує прозу, на роялі
висікає з клавішів перуни,
чорне з білим,
добре із поганим
перемішує скажений повар,
а з сюжетів постає той самий,
в кого різні очі... в заметіль
мчать карети, “Курськ” на дно пірнає,
камери стрекочуть і генсеки,
ще й бібліотеки з зібраннями
ленінів та хвойд національних
(українських також, як сьогодні
каламутні томики ж-данів),
заколотники на постаментах
(вічні, як Франко і обіцяв),
танки в Празі та вогні досвітні,
що їх прикликала Українка -
ген в Чорнобилі вони зблиснули!
а Шевченко виплекав рядочки,
у яких апокаліп-сісі
омочив гарячою сльозою,
проскакав Петро, зелений, мідний
в нікуди і під Ніву звалився,
заточившись в вирі декорацій,
шапку зняв Махно,
пішов під розстріл
чесний українець, на коліно
Івасюк став, страчений у лісі,
підпалили скит старообрядці,
Жуков ляпнув: “інших нарожають”,
у бараку зщулився Бандера,
Стус конає на холодних нарах;
ох, кайфосить матушка_расєя
при своїм недовгому тріумфі,
бо що значать ті роки, що висять,
як підгнілі двері на сортирі,
і в речах поцуплених гуляє,
й хвастає піснями, що стягнула,
і у дзеркалі себе не бачить,
від фіналу тягне й до фіналу,
стрьомна, безнадійно божевільна!
25.04.2023.
Знаєте, обісралася публіка…
І чим більше читаю я коментарів
на адресу великих творів і авторів,
чим більше бачу пігмейського гонору,
гнійних закидів, мов гонореї проявів
(що давно таїлася в організмі),
різних сайтиків, де кишать онаністи;
сторінок, на котрі задурно вкидають класику,
за яку вже й подякувати майже нікому,
безпорадних геніїв, обвішаних факами,
не дивуюся вже нічому -
лише ніс затискаю, прагну скоріш утекти,
бо, великий й могутній кумір, таки,
собі дірку обравши від бублика,
знаєте, обісралася Публіка!
26.02. - 10. 04. 2023.
***
У влади є дивна звичка -
себе з Батьківщиною плутати.
Хто стане цьому на заваді?
Лише тільки Розум і Час.
Та Час, він кульгає, а Розум
повільно зростає з підпілля,
куди затоптали морози
тотальної глупоти.
І доки вони поступово
на поміч з глибин поспішають,
не тим порозвішує влада
медалі, співаючи гімн.
Від фальші її зв’януть вуха!..
Та ж чути небіжчикам звідти,
куди вони подвиг забрали,
несила... І не головне
це все — пишні, кволі поминки
по справжньому серця горінню,
рахунки з брехнею. Коли б
примусили знов повторити
їх знову, що нині зробили,
вони б повторили! - не задля
цих владних, або нагороди,
чи то справедливості, ні.
02.05.2023.
Марно і примарно
Всі ці роки -
так марно і примарно,
ніхто тебе не чує й не почує,
на українській, чи російській,
англійській, чи на нідерландській;
почують політологів, пройдисвітів,
а ти намарно втратив ці роки.
Писав кому? Кричав кому?
До кого ти звертався?
У родині
тебе не чують,
і на Батьківщині,
і в Інтернеті,
і на кожнім кроці.
Хтось час зім’яв, мов папірця,
пожбурив у нікуди;
як важко це життям назвати...
І омине тебе тепер з презирством
холодний протяг навіть,
мій шановний,
кому пишу цей лист,
кому листа
цього ти пишеш,
згадуючи марне,
примарне,
нездійснене,
неможливе,
до якого
ти повз, мов Хара Берк
крізь солончак.
12.05.2023.
Голограма на віртуальній рибалці
Сидить вона на березі,
замилувавшись поплавком,
і трохи мерехтить,
а крізь її тулуба,
обличчя, капелюха і коліна
спливають краєвиди цифрові
з повторюванням через три хвилини.
Все в рівних проміжках:
природний саундтрек,
покльовка, підсікання,
срібна рибка,
що у відерце знову потрапляє
і знов наживку дзьобає завзято -
повтори досконалі.
Бабка, майже
реалістична,
люлька із бурштину
в прокурених програмою зубах,
“кахи!” з динаміків біля стола,
де штучні інтелекти грають в шахи,
фасетками фіксуючи байдуже
обої із рибалкою на стелі.
Кривавий місяць.
Нескінчена ніч.
18.05.2023.
ШІ - раса
Біла — жовта — коричнева — чорна...
Переможницею стане інша,
що проникає стрімко у світ.
Молода та завзята,
створена гордим
інтелектом, який
на хвилинку богом себе відчув.
Без краплі червоногарячої в жилах,
чи поштовхів серця,
чи тяги до сексу, до зброї,
кар’єри або насолод.
Вона не читає, вона поглинає
більйон сторінок (інформація) вмить!
Тому
спокійна і пасіонарна,
стерильна, розмірена, надбезжальна,
мовам усім навчена та діалектам,
з повним зібранням сект і релігій у папках;
їй по цимбалах
нюанси історії, еволюції,
філософія, мистецвознавство, література.
Диктаторка й рабовласниця,
яких не бачили досі народи.
Вже завтра гумові п’яти її
наввипередки лизатимуть
теперішні чингиз-хани.
Вона ж відштовхне їх
як повний непотріб
і рушить до Цілі сама.
20.05.2023.
Правда, смішно?
Яка плутанина з реалом і віртуалом!
Віртуал занурюється у реал,
реал не здатен себе відрізнити від нього.
В мізках снує кошлате створіння своє павутиння
з коміксів, фільмів, реклами і напівкнижок.
Думок і чуттів недозрілих мушки гойдаються,
з коконів роєм вилуплюється нежиття.
Реал — віртуал.
Реал — віртуал.
Це вже ритуал.
Ілюзії нібито правди та інформації.
Хтось темний підходить і дихає з іншого боку
працюючого монітору
та пише на паморозі свій привіт
перстом, підігрітим твоїм розпашілим обличчям:
“.............................................................”
18.05.2023.
***
Чого тільки ти не бачило, сонечко,
допоки не відпочивало вночі?
Залляту нещастями, злиднями землю,
неправду і кривду, в крові перначі.
Це ж ти до людей простягало проміння,
а ті смолоскипи жбурляли до стріх
і в зблисках зловісних ховались від Бога,
неначе можливо сховати свій гріх.
Та зранку ти сходило знову і знову
над праведними і злочинцями теж.
Десь жевріло, десь пломеніло суворо,
і від вавілонських нахилених веж
з’являлася тінь та пірнала в сторіччя.
А ти забувало, немовби живе,
ті царства, народи, ті битви, чекало,
чи виплекать щастя не зможеш нове...
25.05.2023.
***
Хтось народився в нормальній країні,
хтось народився в країні дурній.
Хто в цьому винний? Та люди і винні,
і розгрібають до смерті свій гній.
Хтось народився здоровим, хтось хворим,
хтось біснуватим, хтось майже святим.
Спробуй зішкрябати нігтями гори
чи збудувати на цвинтарі дім.
Спробуй ховатися до шкаралупи -
затишно там, дуже тепло - або
рвучко запхай свою долю у дупу,
в річку пірни сторчака, як Лі Бо!
Гуру чи друг тобі не допоможуть,
стануть катами домашні, батьки.
Є у в’язниці свобода, а “Боже”
часто звучить, як найгірші лайки.
Розпадом іноді свіже вражає,
і деградує сучасність за мить.
Доки в майбутнє хтось перст простягає,
тихо над прірвою хата стоїть.
Бульдозер з гарчанням її у безодню
тягне, мов дуб із корінням, й віки
гепають долу, як кара Господня,
на постмодерн, “прогресивні думки”.
Коло за колом, спіраль за спіраллю.
Що тобі з них?! Порадій зі свого.
Коли його маєш, бо завтра на палю
нахромлять опудало щастя твого.
Втрутитись прагнеш? В історію вбігти,
немов на Олімп? Там, на голій горі,
місця немає ні стати, ні сісти,
ковзати тільки на гнуті штирі.
26.05.2023.
Стадіони
Денацифікація блакиті,
денацифікація хлібів,
діти викрадені і убиті,
здичавілий легіон рабів,
що за іншим ляже легіоном
у канави, вириті в чужій,
стадіон за іншим стадіоном -
вболівальники; на сцені Вій
просить їх повіки піднімати,
вікові, іржаві... вдалині
батька, сина, дочку або мати
бачити, мов контур на стіні,
поціляти в них, бо то не люди
для скажених нелюдів, то так -
українці.................................
Ця війна ще буде
і перелицьована навспак,
і сиропчиком словес полита,
в ритуали міцно увійде -
що ж, дарма, аби орда розбита
вшилася туди, де карма жде:
до свого дірявого корита.
02.06.2023.
По мотивах “шинельної оди” Пушкіна *
Куди ж втікаєш, “вірний рос”,
брехливий та ганебний “РОС”?
Вітія твій, пропагандос,
зубами відбиває “SOS”.
Анафемою з кулака,
якимись “дена-”, лезом “Z”
погрожував ти, пішака
не рахував. Що там несе
твій абіссінець?.. Земляка
на допомогу приклика? **
Та ж це не він колись читав,
як іншим згорда ти казав,
заюшені ті сторінки.
Інакше дещо б добре знав:
як “лях кичливий”, козаки
колись під стягами заграв
москву згинали, і не раз.
А ще - це не “родинний” спір!
Одне людина, інше звір.
Вам не знайоме слово “мир”.
І всіх ненавидите нас.
* Так П. В’яземський назвав “Клеветникам России” Пушкіна .
** “мирні ініціативи” дяких африканських країн.
25.05.2023.
***
Я б повернувся додому,
та на порозі не стріне життя,
і не почую весняного грому.
Легкий, немовби сльоза каяття,
дощ по шибках не стікатиме долу,
порох змиваючи, сірий, важкий.
Я б повернувся у пошуках дому,
тільки несила знайти його. Мій,
може, і був він, але розчинився
у нереальному, як в кислоті.
Вулицею мандрівник помилився?
В хвіртку постукав і в двері не ті?
Мову в минулого вже відібрало,
дотик унесла кудись течія.
Навіть війні закінчитися мало,
щоби подоба повстала твоя,
втрачена аура! Витерті риси
реставрувати людині вже зась.
Буде щось друге - вчергове скорися.
День твій хіба потойбіччя віддасть...
23.06.2023.
Там…
Там джмель дзвенів. Там чистий мед
точився в квіти по краплині.
Там віхола садів гула!
Там все наснилося дитині.
2003.
Ненароджений
Хмарка й небо і вода у глеку -
він більше не підглядав за собою,
тим більше за ними.
Не декламував рядки,
не шпигував за Богом,
Його створіннями,
не вів протоколів минулого,
не прагнув доносити на майбутнє,
не шепотів коанів,
не споглядав стін у печерах,
він просто підносив палець
і без думок на вітрі писав,
щось виводив на вітрі...
27.06.2023.
Кемпінг
Шумлять дерева.
Легіт, наче грум,
укотре намагається підняти
попону поролонову, яка
відкинулася од стільця на стіл,
мов гість, що добре випив,
в двох місцях
зламалася і вклякла.
Вітерець
її за плечі тягне,
одриває,
і випускає з кришталевих рук.
Сміються діти!
Втік від хазяїв
і розгубився бернський пес,
блукає
між трейлерів, наметів...
Він - як ми.
Чи майже так.
Бо кілька крапель часу,
коли ти споглядаєш ці картини,
стікаючи по вусах,
раптом вуст
торкнуться, обпечуть і нагадають
щось інше, втрачене,
коли на учті
почетним гостем був,
щось архидавнє.
Збирай-но пилосос
і їдь додому.
03.07.2023,
Марікерке.
***
Занадто багато місця в людському серці!
Вміщає горе, страждання, чорніє від лиха,
страха, ненависті, вибухів, смерті... і б’ється,
йде, як старезний годинник, підхрипує стиха.
Бо і пожалітися нікому, адже навколо
такі ж, як воно, і зарадити їм неможливо,
а потім вже навіть зрадіти — безжалісна школа
життя його п’є та висушує. Просто на диво
міцне, безрозмірне, хоч ніби давно уже хворе,
хвилинами розпачу давиться, себе дивує,
що стільки вже в нього улилося: цілеє море,
а досі не луснуло, молиться, плаче й німує,
благає, картається, спати ночами не може,
позбавитись кари цієї — також; і розплата
отим посилається з легкістю й милістю, Боже,
в кого не боліло, жорстке, як могильна лопата...
07.07.2023.
Наркоз божевільні
Спочатку про спорт і культуру:
на московії відбулися змагання
з метання руками коров’ячого лайна,
в Нідерландах конкурс краси
вперше виграв трансгендер.
На фоні цих свят
Миколаївщину та Херсонщину
відпрасували балістикою,
в Польщі автобус, де були українці,
не розминувся з монстром вантажним,
нашу землячку зарізали десь у Норвегії,
хлопець зірвався в Сумах з горища, переламав хребет...
З Антарктиди зібралися в путь велетенськії хвилі,
десь заливало, десь аномально пекло,
(люди тямущі попереджають: стане ще гірше).
...Ручкаються, радяться, саміт новий готують,
погрожують, попереджають,
на телеекранах булькає каша,
Інет пожирає дітей.
До всього втомлено звикли,
нічого вже не жахає.
Поглянути в дзеркало
чи озирнутись довкола?..
Наркоз не дає.
Лежу в темряві, слухаю,
як
бемкає дзвін.
10.07.2023.
Всесвітній День шахів
Приходить війна і все розставляє по інших місцях.
Можливо, по справжніх, законних, хоча це й не факт.
Гросмейстер Війна по шаховій дошці
крокує, збиваючи всіх з пантелику, ламаючи вигляд
минулого і сьогодення, і ось уже криця тече, ніби віск,
стає зрозумілим, що смішно було зарікатись,
робити які-небудь висновки, щось будувати
в теорії чи наяву, а фігури...
ці котяться, ніби горох, по клітинах!
Зникають за обрієм.
Немає такого в підручниках.
Якби ж і було, вболівальник давно б збожеволів,
забігли кудись світ за очі гравці.
Але у підручниках пишуть “Е2-Е4”,
кінь, ферзь, ладія знають місце і ходять слухняно,
лягають в будинок-коробочку,
знов воскресають,
і те, що було,
відбувається,
трохи змінившись.
20.07.2023.
Мухи
У царині небесних сфер
немає вісників хаосу
і ентропії — чорних мух,
стерв’ятників мініатюрних,
які завжди рояться там,
де сморід, смерть,
де розпач, розпад,
і зводять з розуму вони
любих розумників,
ці спритні,
нахабні, маніячні цятки!
Всміхнись, розумнику...
А той,
хто відкорковував реальність,
щоб зміст побачити, хоч раз,
тривожним стане і здригнеться,
коли у затишок влетить
із неї чорне і лискуче,
щоб сісти й потирати лапки.
20.07.2023.
Тонка форма
На метелика Чжуан Чжоу
схоже трохи, проте сумніше...
Що не зникло з життя,
недожевріло, не захотіло
розставатися з ним попри волю твою,
попри волю чиюсь,
те залишиться тут,
із тобою, пручайся або не пручайся,
просто в сни перейде,
буде мешкати там,
в заповіднику наче.
І ти будеш іноді там
теж із ним,
в другій формі буття,
то сумній, то трагічній,
веселковій чи сірій,
немовби герой
фантастичної книги.
Повертаючись звідти на ранок,
ти і справді спроможний не будеш
відрізнити реальність від сну,
а живих від померлих,
від втраченого - сьогодення.
Але сядеш за стіл
пити каву зі сном,
розмовляти зі сном,
розглядати його
і торкатись його,
умовляти не йти,
доки він поступово
не видихнеться
на тремкий присмак втрати
або каламутний серпанок...
22.07.2023.
Спасо-Преображенський
Його - ще димляча - подоба в Одесі.
Колони, наче коліна підкошені,
прошитий наскрізь алтар,
подзьобані стіни,
блакитний розпач крізь купол...
Кому ще досі не вистачало -
ось вам остаточна
і вичерпна правда
про “віру” московську та “православ’я”!
Немов повертається хроніка часу,
німа, чорно-біла, подряпана — там, де
на ній бузувіри всміхаються біля
підірваних храмів,
розграблених ризниць,
і лускає раптом беззахисний купол,
мотузками стягують з маківки хрест,
а глибше - мигтять силуети в сторіччях;
сокири, пожежі, порожні дзвіниці;
чинять “богоносці” хулу та наругу,
наругу й хулу,
безкінечно те ж саме...
Я чую монаха — поважно мені він торочить
з минулого про “ідеали російські”,
я бачу лаврського служку,
який молодусі-паломниці, що підійшла
під благословення, мацає груди.
До мене мої наближаються друзі,
які — знаю — досі оплутані чимось
липким, надто хитрим, щоб швидко звільнитись
залишивши в серці самого Христа...
І згадую кадри з Одеси — а далі
мені особисто нічого не треба. Хто має
очі і вуха, почув і прозрів!
23.07.2023.
Івасюк
Нікуди й ніколи він не уходив,
хоча й намагалися вивести геть,
йому заламавши за спину
з ментівською грубістю крила.
А він тільки вище піднявся...
Скрипіли зубами від люті:
незнане та незбагнене
так брало на глум, що свербіло
всередині їм під мундиром,
брязчали фальшиві медальки,
обурені тим невідомим,
якому і назви не знали
ані дикуни кадебешні,
ані ті, хто заздрив роками,
і ця какафонія наче
змагатися сподівалася,
системно, серйозно, затято,
із Музикою і духом!..
А Хтось нагорі посміхався
і чітко, немов на долоні,
вже бачив суворе майбутнє,
в якому цілому народу
відмовлено буде зненацька
у праві на землю і мову,
і спробують цілим мільйонам
зламати заломлені крила,
та випорснуть ті із гнучкою
співочою силою вгору,
як він це зробив попри ницу
могутність бездарного іга.
27.07.2023.
Загадкова каїнова душа
Хто це до нас завітав загадковий?
Як червоніє на лобі ознака!
Хто йому те причепив межи брови?
Явно забулений геть неборака...
Гнаний, мабуть, ніби порох, по світу.
Всі ним гидують, жахаються його.
Камінь до пахви приріс, і убитий
тінню чи хлопчика, а чи старого,
не відстає ні на крок. Як то страшно
поряд з мерцем прокидатися в ліжку!..
Віє від привида чимось парашним,
цупить направо й наліво він нишком
що потрапляє під вільную руку -
в рідних, чужих. Звірем міряє клітку,
хоч неозора та клітка. На скуку
скаржиться (гордо). Вчепляється в литку
першому стрічному, щоб відплатити
за свої праведні муки. У хмари
з відчаєм кидає раптом копито,
копає грізно... Ще й чорнії чари
шле на всі боки, бо хоче поваги;
бреше, ненавидить і дичавіє.
Має рецепт бронебійної браги,
та від садизму лише захміліє...
27.07.2023.
joystick
Джойстик з англійської “паличка радості”.
Вона інформацію вводить в ПК,
качає то взад, то вперед, починаючи
із мізками гру — і стара й не тонка
забава, яка монітори запліднює,
пошарпані, сірі, без зайвих ознак,
годує картинками їх примітивними,
але необхідними конче (ще б пак!):
прямими від А і до Б, перемогами,
ланами родючими, міццю вождів,
сусідів краями, безмежно убогими,
а ворога неміччю — і поготів.
Вона переконує у власній святості
тупі прямокутники, вчить берегти
здобутки, які демонструють товсті
персти волохаті, надалі нести
себе куди вкажуть, бо там буде високо,
і вірно, і цінностно... Орвелл, рятуй,
цей акт відбувається нині між крисою
і скотним двором, де начертано “...”
30.07.2023.
joystick 2
Диктатор — лише колективне замовлення.
Сама підсвідомість мільйонів.
Тирану наказують “розіпни”
роззявлені чорні провалля пащек,
і він розпинає;
воліють згубити
і пограбувати сусідню країну -
диктатор назустріч іде, бо не владний
відмовити. Він ті постійні накази,
сліпі й мовчазні, відчуває, мов трясцю.
Йому алілуять хори голосів,
заповнюють череп, немов кажани
самотню печеру, і в ній шарудять
облесливо та невгамовно: “візьми”,
“вкради”, “забери”, “принеси”,
“хапони”...
Назовні помітно лише,
як богобоязний, сумирний народ
спішить до роботи, купляє товар,
дітей піднімає, підтримує курс...
Всередині ж — справжнє єство,
як відбиток
в воді — перевернутий:
той же планктон
жадає війни, продає де візьмуть
дітей, душу, гідність. А злобствує як
цей санкта сімпліцітас! Зраджує як
кого тільки встигне!..
Найпершим —
горбатого лідера, що задубів
за джойстиком, ще сподіваючись якось
цю наволоч, цих громадян, цих безвинних
злочинців забрати з собою на суд.
02.08.2023.
***
Д.
Цей український хлопець у полоні.
Слова... та що ви можете, слова?
Його ви не візьмете на долоні,
щоб віднести додому. Хоч жива
дитина мужня, Богові подяка,
бо скільки побратимів у землі!
Та й не дитина, а козак, рубака,
великий воїн, котрого в кремлі
бояться, як свою лиху годину.
Тому сховали на підвал, як пра-
пра-пращура колись, і в домовину
сховали б, та йому ще не пора...
Вік іншим гнити за це схудле тіло,
прозорі скроні, нафтою палать
за те, чого, якби і закортіло,
людськими мовами не подолать!
І марно навіть спромогтися людям
складати мартиролог: він іще
поповнюється. То пізніше буде.
Коли у сум перейде гострий щем.
Куди втекти мені від нього? Крає
схололу, звиклу душу, ніби в ній
якихось клятв і сенсу він шукає,
розмотує, мов бинтовий сувій,
аби покрити рани України,
якіі щодень, щоніч кровоточать!
Цв’яхи із ніг, із рук убік стирчать,
і з них — як взимку грона горобини...
31.07.2023.
На її обличчі...
На її обличчі ще боролися молодість й старість,
зморшки та втома з весною і безкінечністю.
На це обличчя спадали то квіт, то сніжинки,
а в дзеркалі раптом з’являлись то дівчинка, то її матір.
І бігла вона, юна й неодружена, вітру назустріч,
пилок збиваючи з неосяжного, свіжого, вічного, ніби зорі!
Метелики падали у вогонь, обвуглюючи візерунки...
Вік починав тяжіти, наче хтось гнув за плечі.
Долу і долу... Вона прокидалась раптом
і бачила у свідомості, нібито в озері,
юну, непогамовну, як те відро з криниці,
а інша слабішала і захлиналась сяйвом;
і те починалось спочатку, спочатку...
11.08.2023.
Кацапська теологія
Якщо Горацію і Буало
можна було
викладати теорію віршами,
я теж це зроблю,
не погребую.
Менш ніж
за десять хвилин
розповім-розжую,
що є кацапська та теологія.
Колись француз Ламетрі
написав філософський трактат
“Людина — машина”.
У ньому то роги стирчать,
то копита відомо кого.
На штири вітри
рознесено слово “людина”.
Від ять і до ять
ймовірні (у висновку) вчинки любі,
адже істота не винувата.
Такою її механік створив.
У верблюдів горби,
у моря приплив,
постать змії кривувата.
Себто людина є маятник,
котрий розкачує зло чи добро.
Всередині механізм дурнуватий.
Наприклад, мандрує Серьожа Єсенін в кабак,
при ньому товстенний лопатник,
вивертає баяном нутро,
щиро скандалить, стіни стрясають мати.
Це — еталонне життя. Відмінне — відстій.
Бо ж він підкоряється суто власній натурі,
природній та гожій.
Там селянин земляк відкидає гній,
цибулю гризе, возлежить на дурі.
На що це схоже? На істину схоже?!
Ніяк. За кацапською теологією,
виправдані всі жести, котрі зробив будь-хто:
урка, бандит, душогуб, сволота —
аби наламав і плакав на повну катушку!
Далі ніяких претензій від жодного бога.
Святкує земна голота!
Адже Творець і зшив цю дрислю з пальто,
літературну, сценічну, псевдонабожну шлюшку...
12.08.2023.
Піски
Час спливає.
Я вже набавився з часом,
як те хлоп’я з піском,
золотим і гарячим.
Скілько його протекло
крізь щілини
стиснутого кулака,
скільки разів долоня
лишала розслаблений,
незрозумілий відбиток
чи намагалася закарбувати
свій візерунок на рихлій поверхні;
зводились вежі,
або будувалися замки,
легко народжувались і зникали,
ніби міраж, до якого
ти сам поспішав,
собі задивляючись вслід.
Можна насититись грою із часом.
Можна втомитись від неї,
схотіти, мов зливи,
вічності, сісти й чекати,
доки обличчя довкола
змінюють зрадні
невтомні бархани.
14.08.2023.
Вечірній щоденник
Як швидко на заході відцвітають краски...
Немов загоюється рана в Божій душі.
А ти не здатен так відновитися, щоби червоне і чорне
стало рожевим, блідим, поступово зникало.
Невже все рівно Йому?.. Байдуже? Поезія смішно
шукає виходу, відповіді через слово. Помиляється і затинається.
Кому ти потрібен, серйозно, на фоні цього карнавалу,
містерії — з купою запитань,
наче жебрак, якого натовп штовхає,
вибиваючи з рук нажебрані медяки?
Нікому. Багато печалі знайшов ти врешті-решт у знанні,
на дні нестримної річки. Безглуздя — її велике ім’я,
тієї печалі. Тепер дослухайся до жебоніння тонкого:
воно пронизує серце у нескінченій зрадливості фарб.
16.08.2023.
Біда
Наліво біда. Направо біда.
Куди не піди — біда.
Що хочеш роби,
пручайся, корись,
молись чи мовчи,
у ніч медитуй -
загорне біда
в смиренний свій плащ,
немов обійме
за плечі, як друг;
хіба вже тоді
її проженеш?
а чи відштовхнеш?
У неї ж твоє
обличчя, хода,
на докір любий
вона відповість,
як сильний юрист,
і буде права.
То краще звикай
до плину речей:
куди не підеш,
куди не зирнеш -
вона і вона,
королева віків,
Велична Біда.
Вшануй її слід.
16.08.2023.
Світлякові
Ти зовсім звівся, мій світляк,
у темряві без краю.
Лисніє, ніби чорний лак!
На відстані від раю
тримає зорі і тебе
і ближче не підпустить.
Облиш надію, лий скупе
тепло в тисячовусте
жорстоке, невмолиме “ні” -
що здатен ще творити?
І не жалійся ти мені:
ні вкрасти, ні купити
не можу волю я тобі,
подарувати щастя.
До скону самого роби
своє. Буває часто,
що маримо якимись там
світанками, як діти.
У вічний морок світлякам
довічно мерехтіти...
18.08.2023.
Чернігів 19.08.2023.
Лише здихаюча тварюка
кусається з такою люттю.
Лише підстрілений хижак
в такій агонії конає.
Лише банкрот стовідсотковий
так проклинає все святе.
Лише запеклий боягуз
так може мститись безневинним.
Тільки тому, від кого всіх
безмежно нудить-вивертає,
вчинити закортить таке!
Тільки закінчена мерзота,
котрій повернення немає
в товариство адекватних,
демонстративно так смердить,
вбиває кіл у власні груди
і розкладається в очах!
Лише кацап наприкінці
комедії, яку вважає
трагедією, так краде
чуже життя,
кляне нащадків!
19.08.2023.
Мені чи собі
Не згадуй про слово “Життя”.
Занадто це пафосне слово.
Законний наш спадок — сміття,
марноти, аркан людолова.
Не віриш мені чи собі,
ковзни сторінками Писання,
немов по шершавій трубі,
до дзеркала розпізнавання.
Хай зміниться білий костюм
на щире лахміття вигнанця,
зі сміхом обійметься сум,
шляхетність з приниженням бранця.
20.08.2023.
Як завжди...
Поезію глушить ревіння мопеду,
чи фура за вікнами,
ані про що балачки,
плітки по мобільному,
дрель у сусідній квартирі,
реклама, камлання новин,
унітаз, що спускають,
шкварчання плити
— погребальний нав’язливий фон,
практично уже непроникний для них:
ахіллів, тристанів, кухулінів,
ще багатьох,
хто мав би з тобою зустрітись
на розі в плащах чи доспіхах,
натомість отримав
сорочку свою гальмівну,
хворо зблякнув,
зіщулився, гикнув,
забувши плюмажем змахнути,
і вкинув пигулку до рота...
А хтось
зронив під диван товсту книгу,
яку сто разів намагався читати,
яка мала б стати потертою добре,
а хтось поривався подібне писати,
проте осушити
цей трунок
вже більше
несила,
несила
і ліньки
обом.
21.08.2023.
Пірокінез
Чому так гориться, кацапи, вам на московії?
Так файно, так звично, так люто, так жарко?!
Бо палять і палять вас наші думки,
мов гіперболоїд,
від полюса нищать до полюса гнівним промінням,
викреслюють з книги буття -
та ж ми перші хіба?.. Мов просмолені, стіни кремля:
за довгі сторіччя прокляття людей їх просякнули болем.
А ще й з того світу, як постаті в білих сорочках,
що вийшли на подіум серед зірок,
розпалюють факели душі стражденні,
згвалтовані чи закатовані вами,
прокляті кацапи,
тому лише поглядів
нині достатньо,
лише двох думок
щодо помсти — і буде вам ватра.
Збирайте валізи, втікайте,
невинні чи винні,
вас це не врятує, як тих українських дітей,
кому ви відмовили в праві на ранок,
лягаючи спати з приємною думкою, що
“необхідно вбивати хохлів”.
Снаряди їх вбили.
А вас поступово й мучительно
винищить Пірокінез.
23.08.2023.
Він навіть не знав
Він навіть не знав,
не здогадувався, попри свій інтелект,
які йому Бог зробив подарунки!
Крім таланту, Він безоплатно дав
спокійне і непублічне життя,
ненав’язливих читачів в Інтернеті,
які вряди-годи ставили лайки і дякували як могли,
щиро, захоплено, не вимагаючи алаверди,
а це так нагадувало старовинні часи,
відносини між прихильником і поетом...
Та він ремствував все одно!
Бо ж премії роздавали пройдисвітам,
політичним повіям на мовах земної кулі -
отже таки не розумів свого щастя.
Літературних бульдогів водили по рингу,
обвішаних слиною, брязкаючих пацьорками.
І він захлинався від справедливого гніву,
вважаючи, що ці регалії призначались йому!
Так сплелися абсурдно пагони й тлін,
помиї в Сіті та затоптана чередою поезія...
І якби він спромігся розрізати власні жили,
він би переконався лише у тому, що з них струменить
кров однозначної групи: “Господня плюс”.
Ось чому в цьому світі практично ніхто вже її не сприймає.
25.08.2023.
***
... я зараз викурю цигарку,
і стане все, як до війни.
Пройдусь по броварському парку,
а десь мої дочки, сини...
Здоровий — старший. Не каліка.
У школі дзвоник, дітвора
біжить до класу. А лелека
із немовлятком, бо ж пора,
летить до теплої садиби.
У вишиванці наш Тарас
з чолом, яке міцніше глиби,
благословляє з хмари нас.
Стоять на варті патріоти,
оберігають: де війна?!.
По колу ходять ідіоти
і накликають жах сповна.
У правди ж перебиті ноги.
Грошми вдавився лицемір.
Бог марно оббива пороги,
надія виплакала зір.
Нічого доброго, насправді,
окрім вселенської брехні,
з якою біженці хоча би
втекли на згорбленій спині.
29.08.2023.
Сперма
Гуляє сперма у дворі,
прямує сперма воювати.
На сперму ставлять в кожній грі
політикани, військкомати.
Всесильні гроші мають сенс,
лише коли вирує сперма!
Коли працює, любить секс.
Проклала труби древня схема
у всі краї та всі кінці,
купляє сперма і гуляє.
Нехай жахаються ченці,
і церкву сперма підживляє.
То Бог їй брат, то навпаки.
Та й як чіткий зробити вибір,
коли життя, немов квітки
той дощик, збризнула — й спасибі,
нема її. Засохнув слід.
Нічого більше і не встигла.
Лише з’явилася на світ,
духовного, простого їдла
вкусила краплю — і адь’ю,
фініта ла, мементо морі...
Із вічністю на нічию
не зводять навіть ясні зорі.
Один крокує по воді.
Весілля і вино вітає.
Чекає на Страшнім суді.
Щось зовсім інше обіцяє.
05.09.2023.
До мешканців світу
Не забувайте.
Не можна
вам забувати!
Кожна хвилина,
в яку ви забули
про вбитих негідниками
українських людей,
про сльози, кров та руїни —
то хвилина амністії
для невимовних злочинців.
Зробіть із своєї пам’яті мури
міцні та високі!
Най роками простоять, якщо не віками,
хоча би роками.
Най за ними конають кати без надії
уздріти прощення, свободу,
обійми чи посмішку друга.
Збудуйте цю вежу
вже зараз
на мовах планети,
чи жестами,
чи навіть німо.
Від політики нудить.
Русофобія тут ні до чого.
Зомбоящики теж.
Елементарно
зробіть це
заради нас всіх.
09.09.2023.
Конфлікт
Для світу цього завжди
мистецтво — на іграшкових правах.
Спалити книги,
згноїти живопис,
звалити статуї,
зошити нотні пірвати,
викинути на смітник інструменти,
за винятком тих, що годяться для поховань і весіллів —
і що залишається від “мистецтва”?..
Для вищого класу
воно щось на штиб зубочистки;
як незрозумілий наркотик,
воно раптом вгору зриває людину просту,
і кидає потім на землю!
Ще — бізнес.
Скажений в прибутках,
липкий та брехливий.
Сліпучі лаштунки
фасаду імперій.
Рідня із Творцем,
проте незрозумілі
обійми із церквою:
дружба чи бійка?
Потрібно воно
з точки зору
сучасного людства?............................
А на думку мистецтва,
цей світ досить зайвий
відсотків на сімдесят.
Хтось паше ниву,
проте затуляє
естету його краєвид.
Блювота кітчу і трешу на кожному кроці.
Відмова рефлексів у справжніх художників,
бо їхній доробок не продається.
Хліба шматок, як раніше,
хугларом тепер не заробиш,
адже із окрайця не відрахувати податки.
Митцям взагалі забули відвести нішу в суспільстві.
Тому — молоді самогубці-зірки.
Конфлікт неймовірний.
Конфлікт безпросвітний!
І ще ж аферисти,
які прикидаються всюди митцями:
на сайтах,
тусовках,
а деякі в ложах
чи жирних
президиумах
політичних.
Із преміями,
в орденах...
13.09.2023.
ВІН
Бог — у православній рясі,
Бог — у пасторському костюмі,
Бог — у мусульманських шатах,
Бог — в католицькій ажурній митрі,
Бог на журналі чи на плакаті,
Бог у відтінках, що відбиваються важко
од космічного Його вінця;
Бог, який часто
спільного з Богом нічого не має,
Бог, оббрьоханий вище тіари багном,
Володар, якого не помічають мільйони,
ВІН, чим далі, тим більше незрозумілий,
фальшивий настільки, що хочеться відвернутись
і помандрувати до крихітної буддистської пагоди,
в якій взагалі ніяких богів,
а зовні тиша, гори і небо...
Слава Богу, що Він
залишається з нами,
зі мною,
Господь!
16.09.2023.
Картотека
душевний біль
мабуть хранять у пеклі
і мій також — під номером “В.К.
а далі йдуть нулі
нулі
у сейфі-хмарочосі
у класичній папці
з обвугленими паворозками
нотують
з насолодою
черговий прецедент
прокуреними нігтями
і тхнувши алкоголем
та відчаєм
на гумову печатку
у формі документа
ставлять штамп
число
димлячий блискавичний розчерк
17.09.2023.
***
Завжди сміється останнім паяц.
Спочатку стріляє чи коле ножем.
Чи зронює три-чотири рядки,
які на землі викликають щем,
бажання щось виправити чи змінити,
паяцу весну назад повернути,
немовби власні дитячі роки...
Та надто запізно. Лезо руде...
Паяців сміх був весняним дощем,
тепер випадає зброя з руки.
Він згорбиться і навіки піде...
20.09.2023.
Центрифуга і газонокосилка
Я дивлюся на них -
на щасливу пару знайомих голландців,
що побралися нині у селищі Меліскерке,
досить крихітному з точку зору масштабів
України, де місця мені не знайшлося,
але зараз про себе не хочу...
Я дивлюся на них.
Він працює на тракторі.
А вона в магазині.
Молоді, витривалі, здорові.
Побудують життя,
як до них будувало одне покоління за іншим,
коли не втручалась війна
чи розбурхане море, що дамби трощило.
Я дивлюся на них,
уявляючи нас,
покоління моє,
покоління моєї дружини,
і без злоби й образи питаю:
на скільки частин
розірвала б цю пару
та центрифуга,
у якій нас за кілька етапів кружляло -
дев’яності, кінець їх, двохтисячні тощо?!
Цільні, сильні, вродливі...
Всі знайомі мої,
що насмілились встати до шлюбу,
вже давно розлучилися. Хтось
зник давно,
хтось на тінь свою перетворився.
Ну а нині комусь поламала шию війна.
Чесне слово, це смішно -
дивитись на цих молодят
і порівнювати їх з бур’яном,
диким, свіжим,
що буяє сьогодні в моїй Батьківщині,
пнеться вгору, вважає себе унікальним,
чує оплески і дифірамби,
планує і мріє,
але не помічає
косилки, що зверху вже йде методично,
обіцяючи тільки нічого,
канаву, палаюче сонце,
безсилля, розгубленість,
мари, безславний фінал!
20.09.2023,
Меліскерке.
Віслюча шкіра
Віслюча шкіра йде на барабан.
На барабані дуже гучно грають,
тобто гамселять парою кийків
по шкірі тій, і, мабуть, віслюкові,
який колись цим барабаном був,
доволі боляче і, може, навіть,
він відчува приниження і стид
за те, що був таким тупим і грубим,
коли з нього ще шкіру не злупили,
не мав ні краплі вдячності за те,
що має: пасовище, воду, сонце,
зелені гори і стрімкі річки,
великий простір для свого потомства...
Тепер на ньому гатить в барабан
якась бридкая курва на майдані,
на мавпу схожа, що із шапіто
втекла, і це транслюють по каналах,
як перемогу правди на землі,
і хтів би заперечити віслюк,
проте вже не спроможний, бо він шкіра,
і бачить він, що далі буде й як
на ньому прикликають інші лиха:
війну... руїну... як із тисячів
вже роблять барабани для концерту...
21.09.2023.
***
Зелена верба. Блакитне небо.
І в ньому жодної чорної цятки -
ось і все, що людині треба,
хіба своєчасно сплатити податки )
Ще — знову навчитися посміхатись:
наука, яку забував він роками.
Можна навіть без власної хати,
можна важко робити руками.
Бо поряд дерево вже облетіло,
чорне і голе в жовтавім промінні...
Душа ще радіє, не зниділо тіло,
бамкає дзвін, діють чари осінні.
Злітає горлиця на черепицю,
а синя безодня її огортає
своїм співчуванням, дарує дещицю,
яка насправді ціни і не має...
24.09.2023,
Меліскерке.
Колискова
Засинай, мій мозок, засинай.
Зупинись на мить хоча б — і спи.
Спи собі, лети за небокрай.
Мешкають там райськії птахи.
Гноми-санітари там живуть,
візьмуть тебе, в ліжко покладуть,
як було колись, уже давно,
люди ще тоді були людьми,
і крутилося веретено
в темпі танго “Як же вірим ми”.
Мама клала руку на чоло.
Вибирав добро ти, кляв ти зло.
Йшов до школи, бігав у дворі.
Мав дитинство ексклюзивне, тож
мозок нині твій закляк в дірі,
крутиться, як карусель, і дощ
чорних пелюстків її вкрива,
захід, ніби прапор той, кривавий,
та під крилами його ти зріс,
а тепер ти невідомо де...
Спи, спи, мозок. Досить, досить сліз.
Спокій і тебе не обійде.
А розчарування — це квиток
на вечірку, де чекає Бог.
26.09.2023.
Українська історія
Жив собі хлопець. Хотів, щоб його
щиро любила шльондра-мати.
На кожного кидався, хто свистів
матері в спину. Тому що лягати
й справді кортіла вона на те
місце, куди жбурляли каміння.
Та хлопець кохав її. За пусте
вважав ті плітки. Почалася бійня
з сусідом-покидьком. В ці часи
мати витягувала сигарету
в нього останню і клала до губ,
всміхалась брутально. А він естафету
пращурів-воїнів перехопив
і так воював, що навколо хрініли.
До вух його долинав райський спів -
про місяць на небі та інше... Гриміло,
трахали мати його вороги,
ракетні коїтуси тривали.
А вона зневажала його й тоді,
коли синові очі круки клювали.
26.09.2023.
Це не відмінить...
Це не відмінить суда Страшного -
те, що хтось не спроможний повірити.
Цинізм та зухвальство не аннулюють
ані гріха, ані покари.
Будуть мерці надзвичайно шоковані,
вскочивши після смерті в халепу!
Тоді, коли очі склеплять,
коли покладуть на груді кінцівки -
і вже особистість нібито розчинилася
в коробці власного мавзолею...
Тут і почнеться найцікавіше,
для вбивць і негідників особливо,
яких у наші часи вдосталь, вдосталь,
часи, врожайні на катастрофи.
Для вічності — жалюгідна калюжа,
по якій пуголовками сновигають
“лідери” ті або інші...
27.09.2023.
Козацька Валгалла
Нескінчені ряди столів,
залі кінця й не видно.
І гримить мова пращурів наших,
запорожців могутніх, чубатих.
Гомеричний сміх вибухає,
пристукує чара об чару
так, що приски летять,
як колись від шаблів!..
Шаровари, жупани, свитки —
завірюха усіх кольорів,
наче степ у Криму,
ніби море зухвале і пишне.
Де тепер той султан,
що тепер панський двір,
чи москаль-імператор у стайнях палацу,
де крулі з жереб'ячим обличчям?
В’ються вуса вуграми,
не тухнуть люльки...
В тарілках — сало, м’ясо, яке забажаєш,
довжелезні ковбаси,
соми, коропи,
огірки, кавуни,
в суліях оковита,
горілка в пляшках,
бочки з пивом, вином,
стіни аж до підлоги обвиті
кучерявим вологим зеленим плющем,
сонях, нібито князь
серед мальв і троянд,
під склепінням,
розписаним вщент дивинами...
Скакуни чистокровні — сідай, забирай!
Збрую — теж!
Ятагани, пістолі, рушниці.
Схочеш, бий ворогів кулаком,
якщо вигулькнуть з пекла примари їх ниці!..
Ще поволі з’являються
віддані і чарівні,
неймовірні та гожі, які чарували роками,
чорнобриві ті гурії,
і без думок,
зайвих слів
нахиляються над козаками...
28.09.2023.
Балада невідомого монаха
1
Коли мечам давали імена
і відсікали голови драконам,
історія ця відбулась страшна,
багряна, як Святий Грааль під гроном.
Брат у Христі оповідав мені
по вечорах рядки її сумні.
Жив лицар десь на світі. Мав коня
і зброю. Ще — одну Прекрасну даму,
перед якою подумки спиняв
він сотні ворогів, один за браму
виходячи на відчайдушний бій,
вона ж була за спиною в стрімкій,
високій вежі. Наче трубадур,
складав для неї мрійні він канцони.
Але ніколи не сягав за мур
бажаннями. Дзвінкі лунали гони
того, хто нею володів і вів
за звірем слуг, мисливців і хортів,
господаря, що полював, жадав
з сусідом воювати, розважався.
Йому васалом був той лицар. Знав,
що сюзерен є Бог, і не вагався,
коли доводилося борг слуги
сплатити, окровити квіт, сніги.
Насправді, всі ми — тільки пелюстки,
крижинки, приски, що стрибають з ватри
у пошуках притулку. Та важкі
долоні Долі вміють нас тримати
і не дозволять відмінити те,
що Провидіння прорекло святе...
2
Той ранок був, як інші. Тільки крик
його спотворив звідкілясь жіночий.
І тіло впало людям біля ніг
у білій пошматованій сорочці.
Каштанове волосся по щоках
текло, і бив крізь нього вкляклий жах.
Дружину той володар задушив.
А наш герой затримався в поході
і повернувся через сорок днів,
коли душа вже не в земній природі
хоча б дотично і в духовний світ
вже потрапляє, як дозрілий плід.
Наш лицар спрагло помсти зажадав.
А помста безпорадна, браття, сестри!
Вона — як Правди тінь. Немає прав
у помсти, відділяють милі й верстви
її від справедливості Творця,
перед Яким не підніму лиця...
Хазяїна безумний підстеріг,
коли навколішки перед розп’яттям
злочинець плакав, впав Тому до ніг,
Кому всі мантії — в воді латаття,
і з ним вчинив так само, бо не мав
простити сили... І просякла тьма
маєток той і замок, а з тих пір
на чорному коні, як хижий звір,
хтось в обладунках темних мов смола
чатує в цих місцях! Добра і зла
межі він геть поплутав... Чи за нього
на Небі молиться хоча б вона?..
28.09.2023.
Апофеоз
коли номінують — вважай ламінують
коли нагороджують — ніби ховають
а далі живи і твори якщо зможеш
бо тебе викреслюють вже і лунають
вінків дружній стукіт пусті мадригали
спадають немов оболонки порожні
тобі на обличчя із зморшками страху
оточуюють вйо! потойбічні ковбої
безглуздий і жлобський твій пам’ятник, ласа
його сповивають і стягують долу
ти більше не ти
най і не намагався
стовбичити на видноколі
по колу...
04.10.2023.
Лайки
Всі хочуть лайків
як суррогату
то співчуття, то розуміння —
поставте нам лайки!
волають вуста
із віртуального півбожевілля,
поставте нам лайки!
Міфічні фігури
кричать, вимагають.
Як лайків немає —
мов тіні в Аїді,
блякнуть, зникають.
Зі споду реального
люди ту ж саму хворобу
підчеплюють в світі,
ковід чи холеру,
чи як його звати,
той вірус байдужості,
мруть мов підкошені,
просто бажають зникати.
Не жити.
04.10.2023.
На друзки
Олегові
Той світ мені поверне брата,
і батька, і друзів,
і всіх, кого я ще переживу.
Себе молодого,
однокласників вбитих.
А від цього світу
я не чекаю нічого.
Він — шарлатан
і крадій на довір’я,
ніби циганка в потязі,
чисте зеро
і абстракція,
повний абсурд —
і наніс би я татуювання
на власному лобі:
“НЕ ПОВІРЮ НІКОЛИ”,
щоб кожного ранку
у дзеркалі бачити,
і надсміхатись,
і відрікатись,
і вільним бути
від жодних ілюзій,
і розбивати
поглядом дзеркало,
наче томами
всесвітньої літератури,
а краще болем, безсонням —
на друзки!
Амінь.
04.10.2023.
Трактуючи Бекета
“... і побачив я звіря...”
Откровення.
Годо — то земна надія.
Очікуючи на Годо,
очікують виходу на авансцену
пророка її й ватажка
десятки земних племен.
Її Мойсея і Авраама...
Вдивляються очі скляні в далину.
Бо хто подарує усе,
на що чи таємно, чи явно
розраховували повсякдень:
молочні потоки з кисельними берегами,
вагони батонів,
щоб вмочувати в ці ріки,
блискучий п’ятак нерозмінний,
свободу на витівки в рамках закону?
Тільки Годо.
Жменька скромних бажань —
і безліч сторіч розчарування.
Не треба захмарних палаців.
Хай прийде Годо.
Не треба рибок і прісних хлібців
як доказу сили та щирості влади.
Хай прийде Годо,
захаращену, темну, брудну авансцену
на розсуд свій прибере!
Єдиний, хто зможе.
А ми вже чекаємо пристрасно, довго,
і серце наше готове,
і квіти в наших руках.
Геть Автора!
Тільки Годо.
Ненавидимо абсурд.
08.10.2023.
Вишукані рими Смерті
Нагодували землю падлом,
загодували вже мерцями,
а їй плювати, хто там має
звання героя чи не має.
Вони, немов бур’ян, для неї:
сьогодні тхне, а завтра висох.
Така ж і пам’ять у людей;
ще гірша навіть, холодніша.
14.10.2023
Сайтомани
Напів-мухи, напів-птахи
прилетіли клювати вишні,
що стекли від крові. Лихі,
глупі, заздрісні, напів-діти
і напів-дорослі, без прав
на подібні вчинки, злетіли
в сад прекрасний, що від заграв
почорнів — і загелготіли,
задзижчали — чи що там ще
вони можуть, сліпі та голі?
Під нікнеймом, не під плащем,
мокрі геть, сайтомани кволі...
28.10.2023.
Псевдобунтівники
Лакеї лукавого,
жополизи Князя Пітьми,
повії та содержанки,
що отримували зарплатню
в його бухгалтерії...
Вони винайшли міф про те, що талант
неодмінно — темне коріння і зміст.
Однак він не проти придбати славу,
успіх і капітали.
Інколи навіть ціною зашморгу.
Довгим був би перелік цих холуїв
з одноманітним репертуаром.
Піхви, наркотики, збочення, хоботи,
незнання елементарних законів тяжіння
щодо плювків, націлених в Небо.
І це бунтарі?!
Прикольно.
Це челядь.
А щирий бунтар
тихо сповідав Христа,
і за це його
Звір загризав живцем.
Під оплески вельмишановної публіки.
Нема і не буде більших бунтівників.
04.11.2023.
Фіаско
Коли ця сука перед цілим світом
у кишеньковий гралася більярд
і дригала ногою під столом
в блакитнім світлі камер, запитань -
таких беззубих, безпорадних навіть -
коли ця криса брала всіх на глум,
коли її серйозно не сприймали,
хоча в червоних і слизьких очицях
уже були і Буча й Маріуполь,
міста і селища, на попіл стерті,
коли в тремтячім кінчику хвоста
розгледіти вже можна було дулю,
яку потвора тицяє під ніс
усім традиціям, людським і Божим,
і на кацапське трисакральне вже
любий закон із правом посилає,
а за хвостом повзуть безумні тіні,
паралізовані, мов ті, що йшли
слідком за фюрером, зметнувши лапки -
новонароджені бридкі щури -
коли повторювалося кошмарне,
відгукувалося у кабінетах,
що пишно звуться “владними”, по світу,
єдиний хтось НАСПРАВДІ заперечив?!!
Знайшовся справжній, на людину схожий,
що з перших писків отого щура
зробив хазяйський жест: звелів відкрити,
приготувати сховища отрути?..
06.11.2023.
Мільйони населення
Зниклі мільйони, ау!..
Чому в Україні зникли мільйони?
Куди провалилися, наче у яму?
Щасливі нібито, бо незалежні,
чоловіки і жінки, їхні діти,
друзі, онуки, обличчя і прізвища,
долі і руки, таланти і мізки -
де вони?!
Кілька десятків мільйонів,
чого їм не вистачило по містах
чи селищах, що розчинилися, ніби
жмені піску у ставках з отруєною водою?
Заблукалі, наче луна у вирубаних лісах,
чи розчавлені на переходах,
чи знищені в громадянській прихованій сварці?
Так зване майбутнє — а все то було до війни —
де поділось воно з дев’ятсот дев’яносто першого року?
Є правдива статистика, що розповість
про масштаби біди, де взагалі наша правда?
Наївно питаю: хто заборонить
українцям не знищувати українців?
Як війна закінчиться, невже припиниться із нею ця пошесть?
Скоро почезнуть останні мільйони,
а землю, що мала безмежні скарби,
отримавши ордер з кишені чергової влади,
займатимуть, мов квартиру, чужинці?..
15.11.2023.
15.11.2023.
Два вороги
Два вороги є
у кожного чесного українця.
Перший — безродний дикун,
який не помилує і не відступить
від наших порогів, допоки існує.
Буде трощити брами та вікна,
все перебреше і сфальсифікує,
випалить квіт, перетворить красу
на власну мармигу, спотворить вершини
інших планет недолугим гербом,
серед якого похмурий козел
жує циркуляр над калюжею сечі...
А ворог той другий, той має обличчя
сусіда, знайомого, іноді навіть
товариша, брата, він лезо ховає,
всміхнушись, заходить з ломакою ззаду,
п’є чарку з тобою і зраджує потім,
паплюжить надії, висотує сили,
з’являється в дзеркалі — переконати,
що він і є ти, як би ти не пручався...
16.11.2023.
Штірлиць і Шухевич
Як же довго вони розмовляли,
випадково зустрівшись на перегоні
з того світу на інший,
у пункті, що звався чистилищем
і який змалювати докладно
не стало фантазій навіть великому Данте.
Стенограм або записів не збереглося,
стукачів, що змогли б зафільмувати,
в цьому місці не спостерігалось також.
І фуражки конвою з кокардами
давно забруднили Стікс...
Ароматний легіт заніс
з потойбічних висот
плітку, мов Ганімед легковажний:
побалакали ці суворі мужі
і рекли, правиці потиснувши:
хоч вони вороги, проте вб’ють їх обох,
мов Ахила і Гектора;
вб’ють подоби їх,
міфи заб’ють,
вб’ють синів та нащадків,
прохромлять наскрізь
безкінечними кілометрами
і роками задушать, що сплетені в зашморг...
А самі вони виступлять свідками,
честь подібну отримавши
за сумнівні, але щирі подвиги,
на страшному-страшному суді.
Їм наллє Ганімед
в срібний келих важкий,
і займуть вони місце по черзі удвох
чи то вниз, чи то вгору,
сп’янілі й потомлені...
22.11.2023.
Космонавт
Почесно похованим бути в кремлівськіій стіні,
де злодії марять невтомно настільки страшні,
що, маючи змогу, звідтіль би повзли на очах,
бо вкупі нестерпним здається той морок і жах.
Він марив хімерою, прагнув дістатись планет,
щоб їх таємницю розрізав науки ланцет,
сади насадити на Марсі, коли в таборах
сиділи нещасні, колонізувати світи,
коли набивали жінками і дітьми барак
в черговій колонії, до гуманоїдів йти
по чорних оглухлих осліплих космічних шляхах,
коли два сусіди не знали, як згоди дійти...
Він щастя принести хотів, хоч безбожником був,
хоробрий романтик, він мрій багатьох досягнув,
і, падаючи Фаетоном крізь біле і синє з вершин,
він партію крив матюками, її вірний син!
25.11 2023.
Тріумфи чуми
1
У масках з довгими клювами,
із суворими смолоскипами,
вони рухалися, мов тіні,
по бруківці,
пірнали під сірі склепіння,
човгаючи по них капюшонами...
Молитви співали
на всьому путі
аж до останньої ноти
цієї важкої містерії.
Ноші стукали в землю,
мовби прохаючи вийти
хазяїна і прочинити браму.
Ще один невідомий,
ще один безіменний
ковзав і зникав,
і ковтав його відчай;
покірна подоба людини,
що не зрозуміла ні йоти
у слаломі цім карколомнім,
її тіло й на ньому бубони.
2
Звикай до чуми,
до кисло-солодкого трунку -
це хода її, руни, що вплетені
в наші книги та хроніки,
в кожну главу,
змирися із тим,
що чума невідворотна,
а щурів, що накличуть її,
особливо в подобі людській,
вдосталь: дурнів і виродків,
маніаків і зрадників,
егоїстів зажерливих,
ідеологів і теоретиків,
марнославців і гордих,
вправних прихвостнів та літописців.
У новому сторіччі -
новий урожай у чуми.
Спочивала недовго.
І скільки ляльок
різнобарвних пошила собі для театру!
3
Я снив, як бенкетували вони
за лапатим столом:
Чума, Фанатизм і Гріх,
чи:
Кістяк, Гільйотина, Лайна Повний Міх -
бридкі алегорії...
Біси, знявши штани,
текли хороводом по трупах,
й ніхто не ховався, ніхто.
Гучно, аж до виднокола, хлюпало.
Жоден живий не чув. Від і до
накачані чимось, кліпали
натовпи на той учт на Лисій горі,
а, може, ув вирві димлячій.
Дротами сіпали
цю дискотеку розхитані ліхтарі.
26.11.2023.
***
Не треба шукати “шахедів” завод,
шукайте завод дерев’яних солдат Урфін Джуса.
Тому що москаль чи кацап не народ,
це створені штучно примари. Приносить не бусол
дітей їх, а привид у шапці татарській. З коня
жбурляє під двері, на ганок, і тягне вже далі
їх стрічка конвеєрна, врізується в них дурня,
солдатчина, дезінформація, вправи банальні:
це можна... молись на портрет... лоб хрести
під гімна... підтоптаний знає про “руського бога”,
вмій плюнути в очі, а срам ексклюзивом нести,
усіх зневажай — то твоя месіанська дорога.
Не треба шукати “шахедів” завод.
Ми маємо справу з фантомами покручів. Бити
їх треба зневагою. Це не народ, не народ...
Їм треба уваги, щоб страхом тебе спопелити.
28.11.2023.
***
Бог любить казки зі щасливим фіналом,
дорогі добрим людям заповітні казки,
де скришилося зло — правда запанувала,
і для нього й для неї алтар на віки.
Але Бог цей тріумф в далечінь переносить,
так далеко, що нам і не видко. А тут
Зло і Лихо в чотири руки лезом косять
всі квітки, що хоч трохи чола підведуть.
30.12.2023.
***
Розум у клітці.
Він там завжди.
Розум приречений
і непотрібний
в сірім тумані
з відлунням ходи
валянок сірих.
Він, як місяць срібний,
гострий, самотній,
зачинений в льох,
а за дверима
дорога на страту.
Густо вкривають її страх і мох.
Гордий. Готовий платити.
Затятий.
01.01.2024.
Звідки?
“Звідки ти вийшов, син?” -
спитає Господь.
- “З темряви у лабіринті омани.
З хижої хащі брехні.
Свічечка віри тліла в долонях.
Шепотом-криком молитви
до тебе звертався,
щоб не заблукати, щоб встояти, Боже.
Як відривали од Тебе, як плутали шлях!
Чорне — як біле. Біле — мов чорне.
Скільки ваалів та їхніх жерців!..
На коліна поставити
перед капищами, уклонятися
тому ідолу смерті
хотіли привчити.
Ще раніше хліб відбирали,
надію й майбутнє.
Сичали на вухо шамани,
залякували законники,
які знали тільки оце:
горе, горе слабким! слава сильним!
жменю сліз жебракам і палаци багатим.
Що удень, що вночі
чадів попіл від мізків,
вимагаючи згоди, покори...
Зі мною не вийшло.
Із свічадом до Тебе,
з очманілого виру
дивом виборсавшись,
шкутильгаю.
Вавілон той помилуй!
Бо й під свистом снарядів
навіть досі не відає, що творить...
23.09.2024.
Да…
Як страшно міняє людину мундир,
і далі людина собі не належить.
Звечора футболку, потерту до дір,
на себе вдягала, знайому, як нежить
чи смак тютюну, а на ранок зі сну
мундир перед нею, мов джура, стовбичить,
і має вона уклонитись йому,
інакше у грі не буває й не личить.
А далі вона вже — ходячий мундир,
і брязкають шпори-підбори-медалі.
І чує вона: “президент”, “командир”,
і в попіл вона загортається далі,
і гори згортаються, ніби сувій,
в бокал із шампанським течуть океани;
а дурні ковтають цей клятий настій,
радіють собі та біжуть на майдани.
26.01.2024.
Сурма
Підем кацапів клятих бити
де український небокрай,
де вирви, смерть, як тіні діти;
якщо є сила, повставай!
Змикає ворог справа, зліва
жорстоке коло, та його
ми розриваємо. Там Київ,
Одеса, Харків... у вогонь
занурює Херсон з Донбасом
дикун, що палить Божий світ.
І горем тхне, горілим м’ясом!
За пращурами слід у слід
повторюємо шлях пекучий
і повертаємося ми
із гнівом за тортури Бучі
в Батурин, мурами тюрми
хитаючи, немовби часом;
а мо’ його для нас нема?!
Одне — відповісти образам —
нарешті згинуть недарма!
Москаль заходить справа, зліва,
з повітря, з моря... на міста,
на села ллє пекельна злива.
Назустріч люттю пророста,
таким бажанням покарати,
що це вже край, мабуть: нічим
не допоможуть дипломати!
Вже Божий суд — що нам, що тим.
Сурма сурмить. Ти чуєш, брате?..
04.02.2024.
Цвіркун і скрипка
Я жив колись в твоєму серці
немов бридкий цвіркун у скрипці
а ти в мені не угавала
мов скрипка в серці цвіркуна
Як сумно згадувати щастя
серед базік незрозумілих
і тіл що ковзають безглуздо
на простирадлах по ночах
Симфонія стає етюдом
і публіки не видно в залі
та й що б тепер тобі заграв я
що ти б відповіла мені
Я відчуваю тебе поряд
і німотою захлинаюсь
ти оливом залила скрипку
в якій бридкий цвіркун селився
яка бриніла в серці цвіркуна
05.02.2024.
|
