Директор рушив у район, до колишніх друзів. Всі його уважно слухали: і прокурор, і замголови держадміністрації – але тільки розвели руками. Термін кримінальної справи проти Василя закінчився. Та й часи вже інші, усі при посадах, теплих ситих місцях, ніхто втручатися не хотів, бо не приведи Господь нажити такого ворога, як Василь. Та й зиску адміністрації з цієї справи, як з кота шерсті. А голова податкової взагалі розповів директору молокозаводу історію із зникненням та появою машини районного землеміра. І при цьому грайливо так спитав: «А на якій машині він зараз їздить?».
Минув тиждень з тих пір, як молоковози припинили їздити до села. Вся «Козацька застава» зібралася на подвір’ї Миколи Красивого. Прізвище Миколи, майже ніхто не пам’ятав. Ще зі шкільних років він отримав прізвисько Красивий. Микола був давнішнім другом батька Василя. Його земля була ідеальним місцем для облаштування нової плотні. За посаду директора плотні Красивий і дав згоду будуватись на його подвір’ї. Хоча це було не зовсім подвір’я.
Років п’ять тому померла сусідка Красивого баба Марія. Хата у старої – мазанка, нікому не потрібна, а сарай ще міцний, цегляний, а тому міг послужити. Купив Красивий це господарство з двох причин, сарай, мабуть, був третьою. По перше, з-за городу: гарна земля завжди в пригоді, а по-друге, щоб хату цю не купили дачники. Бо всі знають як дачники ведуть господарство. Спочатку бігають по городу, щось там садять, потім обробляють все менший і менший клапоть землі, поки зовсім не кидають город напризволяще. А бур’ян розростається! Починає сіятись на сусідські городи! Краще вже так: заїхав трактор і обидва городи перекинув. Красивий навіть межу між городами заорав.
Ось у тому самому цегляному сараї, що лишився від старої бабусі, і змонтували пилораму. Перед сараєм спланували навіс для кругляка, а позаду – склад готової продукції. До цього часу Іван і Петро вже підключили кран-балку подавати кругляки, тільки залишилось зробити кровлю і можна завозити кругляк.
– Шикуйсь, струнко, – скомандував Василь.
Шеренга вишукувалась за зростом. Перший Петро, другий Іван, третій Рома, четвертий Кіт. Годину тому Василь зателефонував Петрові, що хоче в урочистих умовах нагородити молодих рекрутів. Тому з появою Василя Петро оголосив перекур та вишукував заставу. Красивий присів на колоду, запалив і став дивитись, що ж воно буде далі. Ці хлопці своїм завзяттям та дисципліною йому дуже подобались, не те що інші ледацюги та пияки.
– Заставо, слухай наказ! – Василь зробив ораторську паузу. – За хоробрість та мужність при виконанні завдання в умовах, наближених до бойових, рекрути Роман Колоклуб та Ігор Кособченко нагороджуються велосипедами. Ті велосипеди, що були у службовому користуванні, переходять у їхню власність. Також їм присвоюється звання козак-пластун. Віднині Роман Колоклуб – це Водяний Щур, а Ігор Кособченко – Очеретяний Кіт. Вільно! Можна привітати нових козаків-пластунів.
Першим потиснув руки молодим козакам сам отаман. Потім вони потрапили в обійми Петра та Івана. Це добре, що молода зміна підростала.
– Пане Василю, дозвольте звернутись, – по всіх правилах запитав Кіт.
– Так, дозволяю.
– А коли почнуться заняття по самообороні?
Ой, дійсно! Василь зовсім забув, що обіцяв хлопчакам.
– Добре, що нагадали… – Василь на мить замислився, – в суботу о восьмій ранку, на шкільному спортивному майданчику. Добре?
– Так! – відповіли обидва хлопці.
Красивий згасив недопалок, посміхнувся і пробурчав:
– Як малі діти – аби гратися.
Бурчав Красивий більш для годиться. Ну, дід він чи ні? А дивитись на хлопців було приємно. Навіть згадав військову молодість. Ох, і завзятим він був артилеристом! Та коли це було… Зараз, мабуть, і гармат таких нема.
– А тепер невеличка нарада. – Усі присіли, хто де міг. – Закінчуйте покрівлю, багато ще?
– Години три-чотири, – прикинув Іван.
– Добре, закінчуйте. А потім, Петро їде на завод подивитись, як там ремонтують нашого автобуса. Кіт і Щур, об’їздити всі три села, пильно все роздивитися, попитати у своїх агентів що до чого, які настрої в селі. А Іван поїде зі мною в Прилуки. Візьмеш паспорт, – звернувся до Івана Василь. – Тепер до роботи. Бо мені ще з Семеном Адамовичем зустрітись треба.
Коли хлопці стали до роботи, Василь підійшов до Красивого.
– Миколо Івановичу, у мене до вас теж є прохання. Десь о шостій повинен приїхати інспектор з енергомережі, то ви його дочекайтесь. Він опломбує наш новий лічильник, а ви передайте йому ці два циліндри до «Яви». Хлопець хоче відновити свою «стареньку».
– І де ти їх узяв? – здивувався Красивий. – На «Яву» зараз нічого не має!
– У хлопців по сараях все можна знайти. Добре, я поїхав.
Василь сів на мотоцикл і рушив у центр села.
Зустріч із головою була призначена біля старих гаражів, вірніше, біля того, що від них залишилось. Пам’ятаєте, я розповідав про гаражі на старому фундаменті, які будували наприкінці вісімдесятих років. Так от, десь тижнів зо два тому, Василь пізно ввечері прийшов до криниці. Сподіваючись, що Олена, як і тоді, почує, що він її чекає і прийде. Та Олена не прийшла. Від утоми Василь сів на траву, притулився до круга криниці та задрімав.
Що йому наснилось, ніхто не знає, але коли він прийшов додому, одразу накреслив план перебудови цього місця. На плані було все, що треба: і заготконтора з її складом та холодильною машиною, і м'ясопереробний цех, і шафи коптильного устаткування, а як трохи добудувати, то навіть сховище шкіри рогатої худоби. Як потім жартували старі люди: «Мабуть, Василь, поки спав, зустрівся зі старим паном Ляховським та отримав дозвіл на господарювання в його маєтку». Може, жарт, може, ні, хто зна. Але самі по собі такі плани на папері не з’являються.
Рижик, що того разу не дочекався свого сала, уважно спостерігав, як хлопець із паперами міряє кроками площу колишніх гаражів. Василь знову і знову перевіряв свої нотатки та креслення. Головною принадою цього місця була бетонна долівка, залишки стін та проведена електромережа. Перебудова гаражів, за кошторисом Василя, обійдеться вдвічі дешевше, ніж все це будувати на голому місці. Навіть потім, коли добудують консервний завод до існуючої будівлі це буде набагато краще. Бо тут вже буде і електрика, і холодильне устаткування.
Перестрибуючи через залишки старої гаражної брами та інше сміття, вийшов Семен Адамович.
– Здоров, бізнесмен, чого кликав? – привітався Семен Адамович.
– Добридень! Як думаєте, громада віддасть мені ці руїни?
– Як на мене, то хоч зараз забирай, але не збагну, нащо воно тобі. Навіть Ливоніха від цього відмовилась.
– Дивіться, – Василь виклав свої нотатки, – ось тут буде овочеве сховище, там велика холодильна машина, тут м'ясосховище, а там, як наш заготпункт запрацює, десь через рік знайду інвестора та поставимо консервний завод. Зробимо ще приміщення для зберігання шкури великої рогатої худоби та коптильне устаткування.
Рижик наче розумів, про що іде мова, і підійшов ближче. Мабуть, дуже зацікавило м’ясосховище. Семен Адамович із сумнівом роздивлявся папери.
– І ти на все це знайдеш гроші?
– Я в банку був. Вони дають пільговий кредит, є державна програма допомоги селу. Під цю програму підпадають мої започаткування. Перші гроші мені вже дали. Через деякий час відкриваємо плотню. Я домовився, у нас буде пиляти дошки одна забудовна компанія. Розмовляв із її директором, вони підрахували, їм вигідніше возити до нас кругляк та пиляти його на дошки, ніж купляти готові. А дошок їм треба! Навіть не порахувати.
– Та чув, чув я за твою плотню, – вдоволено посміхнувся голова сільради. – Скажи мені, а лозовчани зможуть розпиляти свої дерева на твоїй плотні?
– Авжеж! Хіба я дозволю скривдити односельців?!
– Що від мене залежить… Сам знаєш, можеш розраховувати, – тут голова подивився на рудого кота. – А тепер у хазяїна питай. Рижик, віддамо йому цей непотріб?
Рижик замружив очі.
– Хтозна, – з надією промовив голова, – може, з тобою і село підніметься. Бо далі нема куди падати.
Василь підтримав жарт голови і теж звернувся до Рижика:
– То, що, Рижик, домовимось? – Василь нахилився до кота і погладив його. Від задоволення кіт замуркотів. Василь грайливо підвів очі на Семена Адамовича. – Він не проти. То не будемо гаяти часу, пішли в контору документи писати. Я тут в районі зразків набрав.
Василь підвівся на ноги, й обидва чоловіки пішли до виходу.
– А як ти думаєш все це ремонтувати? – не вгамовувся голова.
– Хай тільки плотня запрацює, а там і покрівлю зробимо, і ворота, і все, що треба, – спокійно відповів Василь.
– Ну, дай, Боже!
А в цей час в Прилуках теж відбувалася розмова, але на іншу тему. Директор молокозаводу здаватись не збирався. На низькій ціні молока він додатково заробляв чистими не менш, як сім тисяч доларів на місяць, і відмовлятися від цих грошей ніяк не збирався. Тобто на паперах він платив селянам одну ціну, а насправді платив іншу. Цей неоподаткований залишок коштів давав йому необхідну фінансову свободу. І щоб утримати її, він здатен на будь-що. Але спочатку директор зайшов до одного знайомого, який свого часу дуже його підтримав.
[justify] Кабінет дільничного у районному відділку міліції виглядав, як брудний сарай. На стінах ледь тримались залишки старих шпалер, пожовкла стеля, неметена долівка. На краєчку старого обшарпаного письмового столу разом із паперами лежали шматок ковбаси, скибка хліба та пляшка молока. На гвіздку, вбитому