Зубожіння колгоспу та високі ціни на макову соломку зробили свою справу. До літа дев’яносто другого Василь добре підготувався. Через колишніх друзів-афганців Василь купив автомат Калашнікова і кілька пістолетів. Організував бойову групу з шістьох хлопців, ще п’ятьох взяв дозорцями, обклав село пастками та наглядацькими пунктами, і коли почав дозрівати мак, Василь з хлопцями зустрів чужинців.
Як він і розраховував, після перших розвідницьких груп, яким добре нам’яли боки, прийшли серйозні хлопці. Забили «стрілу». За головного у прибульців був урка на ім’я Шкіпер. Увесь в наколках, той почав свою, як кажуть, «розпальцовку». Сипав на Василя прізвиськами якихось авторитетів і занадто розкуто себе поводив, а наприкінці навіть штовхнув Василя у груди. Коли Василю остогиділо, він дістав автомат та дав чергу під ноги бандитам, потім наказав усім лягти. Після цього забрав їхню зброю та наказав залишити бандитів голяка. Ті, хто одразу не виконав наказу, потім дуже жалкували про це. Одежу прибульців склали в їхню машину і все це підпалили.
– Це моя земля, зрозуміли? – відказав Василь приголомшеним бандитам, – І наступного разу ви навіть голими звідси не підете.
Василь не жартував, і бандити це розуміли. А яка філософія пересічного бандита? Нащо класти голови за якесь погане село, коли поруч безліч беззахисних? Так воно і сталося, але десь за тиждень після сутички до Василя завітала дуже симпатична ділова жіночка на червоному БМВ, від якої Василь і почув справжню ціну макової соломки. Симпатична бандитка запропонувала йому співпрацю. Таким чином, гроші в ці буремні роки самі пливли до рук Василя. Зрозумів Василь і ще одну річ: відтепер він – особистість, з якою будуть рахуватись. А тому Василь, анітрохи не вагаючись, додав, що з цього самого дня під його захист підуть ще два найближчих до Лозового Яру села – це Маркузеєвка та Боротьба. Не без коливань, але дамочка погодилась, бо Василь знав, як вести перемовини, особливо із симпатичними дамочками.
Після укладення угоди з бандитами до всіх, хто сіяв мак у підзахисних селах, довели, що половину врожаю маку і коноплі Василь забирає собі, а інша половина залишається господарям. Селяни зітхнули з полегшенням, бо відтепер були хоч якісь правила.
А разом із маком та коноплею до Василя не очікувано перейшли і додаткові повноваження. Відтепер усі, кого пограбували чи якимсь іншим чином скривдили, бігли до сільського отамана за правдою. Хочете вірте, а хочете ні, а повернулись стародавні часи, коли сотник вирішував усі сільські справи. Суд Василь чинив швидко, справедливо і завжди на користь трударів. А тому дуже швидко усі крадіжки в трьох підконтрольних Василю селах зовсім зникли. Якби не ще два села – Знаменка та Миколаївка, які приписані до дільничного міліціонера, той взагалі міг спати цілодобово. Любили Василя і прилуцькі чиновники, бо з порожніми руками він до них ніколи не приїздив.
Але доводилось працювати не тільки пряником, але і батогом. Одного разу чиновник, що займався приватизацією землі і отримав свій хабар за все село одразу, чогось вирішив, що грошей дали трохи малувато. Місяць не приїздить у село, два не приїздить. Справи стоять, люди не можуть ані продати, ані купити собі хазяйство. Василь до нього – в чому справа? Той потискує плечима, ховає очі, несе якусь нісенітницю, тобто, як тоді казали, «горбатого ліпить».
Ах, так! То по-доброму ти не розумієш?! На другий день у цього самого чиновника зникає машина, новісіньке Рено–19, яке цей дядько тільки-но купив. Чиновник в міліцію. А там сам начальник райвідділу прямою мовою каже: «Козаче, де наклав купу, там і машину шукай». Через три тижні все село Лозовий яр, навіть остання стара баба, яка нічогісінько у цьому не розуміє, отримали документи на свої оселі та городи. І тільки після цього машина, без жодної подряпинки, знов з’явилася біля дому чиновника.
Поступово Василь відкрив і легальний бізнес. Почав торгувати пальним, цукром, зерном. Ось так, маючи розумну голову, хоробре серце і гроші в кишені, проводив Василь свої найкращі часи.
Але так було до дев’яносто п’ятого року.
Від перших шалених років незалежності молода Українська держава почала трохи оговтуватись та швидко зміцнювати свою владу. Бандитів, які на початку дев’яностих років заправляли майже в усіх сферах життя, почали виштовхувати законні органи правопорядку. Злочинців розсовували кого в тюрму, кого в домовину. Найрозумніші не стали чекати на таке запрошення та накивали п’ятами. Потім, звичайно, всі вони повернулись як доброчинні бізнесмени, але річ зараз не про це. Розбивши основні угрупування бандитів у великих містах, міліція почала зачистку наркоторгівлі на селі. Більше того, за наркоділків узялась не тільки міліція, але й служба безпеки. Василь розумів, що він ходить по самісінькому краю, а тому прийняв остаточне рішення. Зібравши своїх повідомив, що цей рік останній, і після продажу врожаю цього року вони ні маком, ні коноплею більше торгувати не будуть.
Ось тут і припустився Василь своєї першої, але дуже значної помилки, яка потягла за собою усі майбутні події. А помилка в тому, що не всім його хлопцям заява про припинення веселого та безтурботного життя припала до душі. Дехто настільки звик до легких грошей, що навіть вирішив прибрати Василя з дороги. Тобто помилка була в тому, що якби він спочатку продав увесь врожай соломки та коноплі, а вже потім розповів хлопцям про свої плани, то тоді … Тоді, можливо, усієї цієї історії могло і не бути.
Але повернемось до розмови Василя зі своїми побратимами.
– Та-ак… Загалом ясно… А тепер кажіть, що було, коли я пішов із села.
– Ти про ту ніч, коли все це сталось? – перепитав Петро.
– Почнемо з тої ночі, – Василь повернувся до свого звичного командирського тону. – Я постукав до тебе о другій ночі, віддав автомат, набої і рушив через поле на Боротьбу. Що було далі?
– Так, – Петро почухав потилицю, – потім я до Івана та інших хлопців, усіх попередили. Потім ми з Іваном зібрали зброю, навіть мисливські рушниці, і сховали під стріхою в сараї, де дід Михайло свої вулики тримає. Це Іван придумав. Вночі туди ніхто не піде, а вдень, крім пасічника, до того сараю бджоли нікого не пустять. До речі, зброя і досі там, я перевіряв. Інші хлопці зібрали залишки соломки та спалили. Тільки-но ми все зробили, як у село з двох боків на чотирьох машинах заїхали міліціонери, – чітко перейшовши на військовий лад докладав Петро.
– Та не тутешні, а з самого Києва, – додав Іван.
– І почалась справжня облава, – Петро зробив паузу, – аж згадати моторошно. До всіх наших зайшли одночасно. Почали з арешту та обшуку.
– Не люди, а звірі якісь. Обшукували все: хату, горища, сараї, клуні.
– Майже до ранку все перевертали догори дригом, а потім розлючені, що нічого не знайшли, заштовхали всіх в машину і повезли на Прилуки.
– А як ти за облаву дізнався? – не втримався Іван. Це питання десять років не давало йому спокою.
– До Макарова вночі подзвонив його кум з Прилук. Кум у прокуратурі працює, так от, він переказав, щоб Василь негайно тікав з села. Коли Макаров постукав у двері, я ще не лягав, а тому, що до чого, швидко змикитив.
Петро запалив, глибоко затягнувся і тільки потім наважився сказати.
– Василь, хтось нас зрадив, дуже вони все точно шукали і заарештували тільки наших, інших не чіпали.
– Нічого, розберемось, – з тону Василя хлопці здогадались, що отаман сам прийшов до цього висновку, але думати, що серед його бойових друзів завівся Іуда, було дуже неприємно. – Кажіть, що було далі?
– Грицая за добу відпустили. За нього сам Семен Адамович просив. Панька та інших хлопців ще через тиждень, а нас з Петром майже місяць тримали.
– Що хотіли, про що питали?
– Проти нас не було жодних доказів, – продовжив Петро, – а зізнань ми ніяких не підписували. Тільки потім з’ясувалось, що слідаки заарештували твого покупця, ну, ту жіночку на червоному ВМW, і показували нам фотографії, де ти з нею, а крім тебе покупець нікого не знав… Залякували, навіть трохи били, але врешті-решт відпустили.
– Справу за мак на тебе завели, – додав Іван, – а як тебе нема, то хотіли нас по твоїй справі пустити, але ми ніяких зізнань не підписали. Тому в тюрму і не пішли.
– Далі.
– Далі?.. Та нічого далі не було. Тебе нема, всі розбіглись по кутках, по городах. Микола у Прилуки подався, Макс на Росію поїхав. За порядком в селі дивитись нема кому. У кого на горілку не вистачало, почали дачників грабувати, а потім… і за своїх взялися.
Петро нічого не прикрашав, а розповідав як було, розуміючи, що частина провини була на ньому. Бо саме Петро був правицею Василя, але не маючи такого авторитету, не втримав ні хлопців, ні всієї ситуації під контролем.
Після місяця тюрми Петро повернувся додому розчавленим та спустошеним. Розслідування по цій справі йшло кілька років. Спочатку слідчий майже кожен місяць викликав його та Івана на допит. Але за відсутності Василя справа розвалилась і зійшла нанівець. Авторитет їхньої банди серед людей похитнувся. За таких обставин вирішувати питання за старою схемою було неможливо.
Ледацюги та п’яниці знов отримали бажану свободу і взялися за старе. Взимку крали та здавали металобрухт. Лізли до будинків дачників, чистили їхні погреби, забирали все, що бачили – запаси їжі, посуд, ковдри, інструмент, будматеріали. Брали все, що можна обміняти на пляшку чи стакан самогону. Селяни, хоч і жаліли дачників, але для них вони чужинці, і тому багато галасу не здіймали. Усі знали, чия це робота, але ніхто не хотів зв’язуватись, а тому все скінчувалось складанням протоколу. І те, тільки тоді, коли дачник десь ловив дільничного і після тривалої суперечки наполягав на цьому.
[justify] На що сподівались селяни, незрозуміло, але коли у дачників не було чого красти, тоді п’яниці взялись за поодиноких бабів, тобто за найбільш незахищених селян. Звісно, біля хати Петра, Івана та інших хлопців зі зграї Василя ніхто не бешкетував. Побоювались і інших селян з міцним господарством, а от на дальніх кутках села був
