Нiч вкрила землю темною мантiєю.
Сором’язливий мiсяць тихенько заглядає у вiконце. Я стою, притиснувши носа до скла, та намагаюсь порахувати зорi в далекому небi. Їх так багато… Як i думок, що пестрими метеликами рояться у моїй головi. Як дитина я вiрю, що кожна зiрка --- це дiм янгола. Отже, десь там, у цiй великiй безоднi, є i твiй дiм, мiй янголе…
Ти нiколи не спиш.
Вдень та вночi ти пильно слiдкуєш за мною, оберiгаючи мене вiд усiякого зла. Я вiдчуваю легкий, немов вiтер, дотик твоїх крил. Я чую твiй тихесенький шепiт, коли безсонними ночами залишаюся наодинцi зi своїм головним ворогом --- собою.
Ти завжди зi мною.
Коли печаль отруює душу, коли, як кришталь, розбиваються мрiї --- ти плачеш разом зi мною, i сльози твої, наче крихiтнi перлини, дощем стукають у вiкно. А коли весна на душi, коли радiсть переповнює душу та хочеться спiвати --- ти теж смiєшся. Я чую цей смiх! Жоден музичний iнструмент свiту не порiвняється з ним!
Можливо, тому я й проводжу так багато часу, дивлячись у небо.
Там, серед хмар та зiрок, я шукаю свого янгола…
Я теж хотiла б мати крила, щоб пiднятись у повiтря, та летiти йому назустрiч.
Колись дуже давно, я чула казку про птахiв, якi не можуть лiтати. Можливо, я одна з них? Адже варто менi тiльки зiмкнути очi, я бачу, не увi снi, а наяву повiтрянi палаци, вкртитi рожевим туманом, великих птахiв з червоними пiр’ями, якi лiтають серед надзвичайних дерев та яскравих квiтiв… та легкi, напiвпрозорi крила мого янгола.
I я знаю, що все це живе, все це iснує, десь там, на перехрестi свiтiв.
Мiй янгол та його криштальний дiм живе, доки живе моя вiра…
Давай поговоремо, янголе!
Я розкажу тобi про свої найтаємнiшi мрiї. Чуєш сумну пiсню? Це з самої моєї душi, наче струни невидимої арфи, рветься печаль. Я буду говорити до свiтанку. I я знаю, що ти мене почуєш. Адже тiльки ти зрозумiєш та потiшеш мене.
А потiм, настане час, коли перший промiнь сонця урветься до кiмнати й прожене мої печалi. Я всмiхнусь, примруживши очi. Весь день я буду смiятися та щебетати, наче тi птахи, що пурхають у моєму саду…
Щоб уночi знов, як таємну сповiдь, довiрити тобi найзаповiтнiше.
Пiсню своєї душi.
