На кладбище ухоженном,
Куда ни глянь – кресты,
Оградки, как положено,
Березки да кусты.
Живые солнца лучики
Под кронами дрожат.
Друзья мои, попутчики
Здесь тридцать лет лежат.
И слово, точно семечко
Нежданно сорвалось.
Какое было времечко...
Ну что ж вам…не жилось…
Поставил бы пять баллов, Дима, но есть только два!
Стих - супер, крепко написано и качественно!
Молодчина!
Мой респект, дружище!
Ты, думаю, прочтёшь и поймёшь:
НА ГУСЯТИНСЬКОМУ ЦВИНТАРІ
Увійшов у минулість людського життя…
Тих життів, що для мене є вічно святими.
Тих життів, що не мають уже вороття.
Тому й щиро молюся над ними.
Тут – і друзі шкільні, що лишили літа,
Не пізнавши кохання і щастя у долі.
Тут моїх праотців є могила свята.
Тут мої вчителі. Тут усі мої болі...
Опинився неначе в дитинстві своїм...
Поміж близьких людей – дорогих і величних,
Що є в рідній землі і у серці моїм,
В світлих помислах – вдячних і вічних.
Тільки пам’ять живе про людей цих святих.
Кожен образ для мене щось значить...
Знаю, прийде пора, буду я поміж них,
Бо любив всіх їх серцем гарячим!
Між житейських доріг зрілий вік розумів,
Що найвищими в долі є – люди...
Цінував не грошву, а простих трударів,
І мене в тім ніхто не осудить.
Тут лежать дорогі. Я не мав від них зла!
Підійду до могилки і – плачу...
Від усіх перейняв по краплинці тепла.
Жаль, не знав, що їх більш не побачу.
Я прийшов у минуле щасливе життя,
І приніс своє серце і душу...
Милий Боже, даруй їм небесне буття,
Бо все горе вином не осушу.
Я без них, мов без крил, мов сліпець у імлі,
Наче зітканий з їхньої суті...
Це вони залишили мене на землі,
Щоби мною були незабуті.
Я прийшов і стояв серед душ земляків,
Де пройшло все життя моє юне.
І розкаявся тут від насущних гріхів,
Схвилювавши душевні всі струни…
Тихо падает снег на поникших деревьев верхушки
Закрывает страничку, чтоб с чистой начаться опять
Беспристрастна судьба, в ее власти все люди - игрушки
И у них только шанс с полосами ее поиграть...
! 
Согласна, Дмитрий)
)
