не було блискавки, та отой клаптик не щез. – Біс почухав потилицю, вже й не знаю, це що за таке там он сидить?
- Та, може «зігнав»? А куди? Ні, блискавки також нема. – Це вже Павло захотів блиснути ерудицією, та сів в калюжу.
- Ну давайте вже! Хто ще що може запропонувати? – Дракон посміхнувся. - Чи може здаєтесь?
- Ні, дядьку! Не здаємося, зара будемо риму підбирати! – Мале бісеня, яке ще з учора крутилося навколо Горинича, озирнулося на своїх товаришів. – Ну ж бо! Хто яку риму знає?
- Порвав! Ні… - маленька ельфійка знічено сіла на місце.
- Скакав, поклав, намалював! – Та що ж це? Нічого не підходить! - Хлопченя вже аж підскакувало.
- Віддав? – Кентавреня засоромився та сів.
- Пізнав, пірнав, розібрав, сказав, прив’язав, ні? – Лішак зачудовано подивився на запону. - Та що ж воно там таке?
- Ну а ти, Святомудре Федоровичу, може ти розгадаєш цю загадку? – Дракон звернувся до свого знайомого спеціаліста з історії.
Науковець посміхнувся:
- Здається я вже знаю, що за монстра Горинич притяг до нас. Я деякий час, також вивчав двадцяте та двадцять перше сторіччя - темні віки нашого народу. Та тобі добре, змію. Мало того, що ти сам тоді жив, так ще й оно, перемикач, тобі подарували. Хочеш про щось дізнатися з минулого - притяг сюди свідка, та питай в нього! Ото нам би такий! Так ні, професура з відділу темпоральної кібернетики спочатку тобі цей прилад віддала!
- Та не кажіть так! Нема чого заздрити! Горинич Родович, може життям своїм важив, досліджуючи нашу розробку! А не доведи що, то він істота магічна – викрутиться, а людині був би гаплик! – То вже підскочив один з керівників Павла, огрядненький такий чоловік, що впоперек себе був ширший. На голові в нього стирчало дві чи три волосини, які були старанно розчесані, нібито вони мали змогу прикрити лисину.
- Святомудре! Та не тягни вже! Якщо знаєш – то кажи! – Старий вовкулака вже не витримав, і в нього почали витягуватись ікла.
- Не гарчи, вовче, - Святомудр подивився на запону і сказав: - «продав»!
Гримнуло так, що в навколишніх будиночках задеренчали шибки, ще один клаптик щез.
- Отакої! – Не витримав лішак. - Хіба можна народ продавати? Чи навіть людей?
- А чому «навіть»? – До лішака обернулась жіночка, що була директоркою дитячого садка, куди, до речі, ходили його молодші діти.
- Та ні, то я так, - знітився лішак.
- А й справді! Святомудре, чи можна було тоді продавати народ? – Жилюк обернувся до історика. - То що це виходить, що тоді цілі народи продавали? А як це було?
- Ти, Жилюче, мов би й не відьмак. Чи ти не знаєш, що то були темні віки, люди наосліп пробирались до істини, яку ми з тобою, та й всі, хто живе зараз, добре відаєм? - Вчений посміхнувся відьмакові.
- Дядечку, а чого це ти їм не розказав, що продавати людей – це погано? Ти ж тоді жив, то міг би їм сказати, ти ж - дракон! Вони б тебе послухались. – Маленька фея підлетіла аж до носа старого змія. Горинич, щоб часом не вдихнути її, затулив носа лапою.
- І казав я їм, і журив, і, навіть, більше. Та люди мають право вибору, свободу йти власним шляхом, навіть набиваючи собі гулі. Що не кажіть, та досвід просто не дається. – Дракон подивився на оточуючих.
Думка про те, що хтось мав можливість продавати цілі народи, всіх якось об’єднала, згуртувала. Всі дивились на Горинича чекаючи від нього визнання нібито він пожартував, що насправді ніхто нікого не міг продати. Навколо нього стояли створіння різних рас та видів, але в усіх них була одна загальна риса – вони були вільні, ніхто не смів вирішувати їх долю, крім них самих. А дракон згадав інших людей: плечі похилені, очі ховають. Кожен шукає «компромат» на кожного, всі бояться, щоб щось не сказати зайве, не зробити щось неправильно. Всі бояться своїх керівників, сусідів, навіть прибиральниць. Перед очима змія пропливла ціла низка таких от сірих, безликих постатей, де один схожий на іншого, де діти граються у КДБ, а батьки п’ють, аби не бачити злиднів рідних. Було… І таке було… Горинич труснув головою:
- Було, та минулося! – Відповідаючи власним думкам заявив дракон. - Та давайте вже далі!
- Та ні, змію, отут ти не правий! – Сумно похитав головою старий біс. - Ще сидять в людях ті раби, які підточують людство. Хай вони десь глибоко, та сидять. Інакше би я залишився зовсім без роботи. А знаєш, іноді хочеться кинути все, повісити оголошення «пекло зачинено навічно», та піти собі гасати Всесвітом. Ти он скільки погуляв за своє життя. А я тільки й бачу, що ті мармизи, які в мене на перевихованні сидять. – Біс трусонув руками, з них на землю впала крапля чогось, що зашипіло, та проїло в долівці майданчика невеличку дірку. - Одне добре, що таких стає все менше… сподіваюсь, моєму синові, вже не треба буде отам сидіти, та вартувати тих покидьків. Та що там, годі, розрюмсався! – Біс подивився на всіх стомленими очима. – Сьогодні ж – гуляєм!
Біс розкинув руки і з них потекли різнокольорові веселки, до кожного гостя, де б він не був. Кого торкалась веселка – в того в руці, чи в лапі з’являвся келих з якимось напоєм.
- Кожному – його улюблений напій, а мені – молока. – Біс підняв келих. - За всіх нас, за тебе, змію! Дякую, що нас тут зібрав. За вас люди, дякую, що визнали нас, та повірили. За всіх хто тут з народу, дякую за те, що ви такі, які ви є!
Всі підняли келихи, та випили разом з бісом.
- Дякую і тобі, за твою роботу, за твої слова. - Горинич вихилив свій келих, в якому щось парувало та булькало. Випивши дракон аж крякнув, випустивши дещицю вогню. – Ех! Бісівський напій! Гарний! Ще раз дякую тобі. – Змій доторкнувся до останнього клаптика, та обернувся до гостей. – На своїй землі агресор, назива себе «проффесор», наших кпинів претендент, хоче зватись…
В небі щось завило, та загуркотіло, дракон здивовано глянув туди.
- Це не я! То до загадки не має відношення, але щось дуже знайоме – Горинич придивився до сусіднього пагорба, звідки доносилось те гудіння.
- Дядьку! – До гостюючих підбігло молоде поторча. - Дядьку! Там до тебе, такі, вони кажуть на день народження прилетіли, кажуть що здалеку, вони такі, сині та довгі, та очі такі великі і чорні-чорні, мов би кінескопи, та ще й рук забагато, а воно таке – вжжжж! А вони звідта – хрясь! А воно – уууу! Та ти подивись, дядьку, вони такі сині-сині, в нас таких немає! Дядьку, та давай вже, вони ось там! А вони - ууууу! А воно ж – вжжжж! Та такі сині – хрясь! І багато, та й лізуть і лізуть, а воно – ууу!
- Дайте дитині цукерку! Хай вже замовкне! – Водяник затулив вуха. - Чути не можу таке знущання з мови! Що там гуде, Гориничу?
- Ой знайоме! – Дракон почав посміхатись. - Все ж таки прилетіли! Зрозуміли те, що я їм пояснював!
Гості зачудовано дивились на змія. Таким збудженим, та радісним його вже давно не бачили. Дракон пішов в бік пагорба, за ним потяглись і запрошені. Але недалеко, бо поклякли від подиву. До змія наближались якісь істоти, явно знані Гориничем. Вони і правда були сині, та мали по десять рук, по три ноги, та на лисій голові по парі очей, які й справді нагадували опуклі кінескопи.
- Ласкаво прошу на Землю! – Дракон зробив запрошувальний жест. - Ось, прошу познайомитись - мої друзі з Гамма Лебедя, я в них колись бував, дещо там допоміг, та припрошував до свого дня народження. Диви, не забули! Люди! Знайомтеся між собою, бо це вже й є Перший Іншопланетний Контакт!
- Дядьку! А що ж буде далі? – Біля дракона лишилося тільки поторча, яке сіпало Горинича за кінчик крила, та аж підскакувало від цікавості.
- А що далі буде? Буде нова бувальщина, свідком якої вже станеш і ти. – Дракон розгорнув крила і їх золотий полиск огорнув сяйвом всю Землю. – Далі буде Життя!
