День народженя Горинича

- Ну, дядечку, ну ти ж обіцяв! – Мале бісеня вертілося навколо дракона, вимагаючи уваги.
Дракон тільки невдоволено порикував, але обіцянку мав виконувати, бо ж дракони не брешуть.
- Ну дядечку, ти обіцяв, бувальщину, що було в давні часи, ну розкажи! – Бісеня було невгамовне, та напрочуд прудке.
- Та добре вже! Бувальщину, так бувальщину. А яку саме ти хотів би почути? – Горинич схилився до бісеняти, що скакало навколо нього.
- Про старі часи. Коли людей ще не було, та як нас створили! – Бісенятові очі горіли цікавістю та захватом. Авжеж! Сам Горинич йому казки розповідатиме!
- Добре, тільки от що: збігай по інших, скажи, що я розповідатиму бувальщини, тож хай приходять, не один саме ти маєш знати, як було. -  Дракон приплющив очі. - А як не збігаєш, то й не розповідатиму!
- Та ладно, збіга…
- Сатана! Изыди!!!- Посеред галявини, що передувала печері Горинича, з’явився напівп’яний попик у страхолюдній обпатраній рясі та з пляшкою горілки в руках. – Отче наш, аще сущий на небеси, да вознеси, да как там ещё было-то, во! Во имя отца и сына и святаго уха, не пуха, не, во! Духа!
- Тю на тебе! Ти хто? – Дракон збентежено посунувся. Бісенятко заверещало та впустило якусь причандалу, що негучно грюкнула об камінь. Тієї ж миті, привид щез.
- Хто це був? Дядечку, а той страшний, не прийде по мене? – Мале сховалось за спиною дракона.
- Ти навіщо мій часовий перемикач чіпав? Дивись, будеш бавитись з технікою, ще й не таке вилізе з минулого! - Дракон був не на жарт розлючений. Цей часовий перемикач йому подарували фізики з Київського політехнічного університету на минулий день народження. Модель була експериментальна і ще не поступила до магазинів Києва. За цей рік дракон неодноразово користувався цим приладом аби притягти з минувшини когось із знайомих, або отаких от недолугих. Трошки бавився з ними, а потім вертав додому. От вони там розповідали!
Горинич підняв перемикач, та поклав його на виступ скелі, що правив йому за полицю перед печерою.
- Дядечку, а що то було? Таке страшне, мов би людина, та якась не людська! – Бісеня знов почало підстрибувати .
- Та годі вже скакати! Швидше біжи по іншу малечу - розповім вам бувальщину. Тільки не таку давню, не про створення світу, а про ось таких істот, вони звуться «попи». Ці створіння іще іноді зустрічаються, не всі вивелись. – Дракон всівся на припічок та задумався. – Давно це було, а наче недавно…
- Ой. Чекай. Дядьку! Зара я збігаю по друзів, хай вони послухають, сам же сказав! – Бісеня метнулося від печери.
Благо, що далеко бігати не було потреби, бо всі вони жили тут таки, у Києві, в мікрорайоні, який місцеві звали  «Заповідник казок». Тут селилися, в основному, не люди, а духи та прадавні істоти, що повірили людям, і вийшли зі своїх криївок та схованок. Це був вже далеко не мікрорайон, а ціле нове місто, яке розквітло серед величезного лісу, що начарували лісовики та мавки навколо Лисої гори. Люди тут також жили, хоч, частіше вони приходили сюди відпочивати, аж надто тут було гарно. Правічний ліс, вирощений тут за допомогою чарів, вже сам став старим, бо з часу, коли він виник, вже минуло близько трьохсот років. Першим тут оселились домовики, що завжди жили з людьми, та  не вжились у багатоповерхівках, тож вони перші і заснували цей район. Сюди люди переносили старі хати, які їм були вже не потрібні. Ці хатинки стали дуже доречні  домовикам та кікіморам, ось вони тут і поселились. Пізніше підтягнулись лісовики та мавки, ліси яких повирубували,  ще за часів гонитви та переслідувань духів. Вже набагато пізніше, до цього місця потягнулись вовкулаки, упири, та інший народ, що знудився по криївках.  Горинич переселився сюди одним з останніх і одразу став видною фігурою в цьому районі.  Перш за все через те, що ніхто не пам’ятав, скільки йому років, навіть він сам. Свій день народження дракон справляв навесні, одразу після сонцестояння. Оце, якраз в наступний день, і мав він відбутися. Всі малюки міста знали про це і, з нетерпінням, чекали. Бо хто ж  не знає, що в цей день Горинич збирає малечу, частує її смакотою, та розповідає байки від яких стає і весело  і лячно. Для околишньої малечі, його день народження був чи не найкращий день у році, тож вони його й чекали, хоч не всі вміли дочекатися. От як це маленьке бісеня, що вже зі вчора вертілося навколо Горинича, перевіряючи його терпіння.
- Давай, біжи, тільки швидше, бо мені ще треба дещо підготувати! – Дракон махнув лапою у напрямку мікрорайону і мале бісеня  побігло.
Горинич подивився як він біг, і подумав про те, що ще недавно ніхто зі старого народу не міг от так привільно бігати вулицями. Марновірство людей зникало потроху, навіть зараз іще не всі нормально сприймали дружнє сусідство людей та усіх цих створінь. Релігія й досі називала їх «посланцями пекла», хоч до нижнього котиніуму жоден з них не мав ніякого відношення. Навіть оце бісеня - воно просто було  уособленням непосидючості та безвідповідальності, і до Абсолютного зла не належало.
Було колись…

- Выходи на бой, сила нечистая! – Лицар з хрестом на латах розмахував мечем. - Выходи посланник сатаны!...
- Иже яко Бога молемо, да изгони нечистого, да утверди яго в аде, да низрини его в геенну огненную!...
- Свят! Свят! Свят! Изыди Сатана!...
І хрестами, і ще якимись причандалами гнали їх, відкараскувались. Все було, особливо важко доводилось тим, хто був при Роді, хто ліси викохував, річки плекав, хто на полях життя розмножував. Їх  і палили, і вихрещували, і труїли чим завгодно. Багато хто не витримав - втік світ за очі. Створили собі таку «Нову Землю», сюди вже й носа не кажуть. А ось він, та інші, що залишились, втримали все ж таки цей світ від наруги та змертвіння. Було колись…. Тепер ось діти людей та народу слухають ті оповідки як казочку - моторошну та безжальну…

- Дядьку, то ти обіцяв бувальщину! – З роздумів дракона витягли діти, які вже повсідались біля Горинича та жадібно дивились на нього, чекаючи, що ось-ось полинуть у світ минулого, такий страшний та неправедний. Навколо нього зібралась вже чималенька юрба діточок: тут були і бісенята, і малеча домовиків, і людські діти також прибігли, та повсідались між іншими. Діти борсались між собою, штовхалися, намагаючись сісти ближче, аби краще чути. Гамір стояв страшенний. Дітлахи знали, що «дядько» не любить, коли вони один одного ображають, тож намагалися не дуже тиснути друг на друга, та все ж, то людська дитина стане на хвіст бісенятові, то бісеня, ратицею наступить на чиюсь руку, або лапу - гамірно було.
- А ну, малеча! Чи ж ви хочете мене слухати, чи зара я вас всіх у жабенят оберну! – Дракон намагався надати собі сердитого вигляду, та, навіть найменший з людських дитинчат, ніколи б йому не повірив, бо хто ж не знав, що Горинич аж надто сильно любить дітлахів, і пробачає їм майже все. - А ну, всілись рівненько, та слухаємо тихенько.
Це вже був початок приказки. Діти знали - після цих слів, Горинич почне виводити узороччя казки, та так складно та цікаво, що всі бачитимуть у себе в голові картинки цієї казки, кольорової та жахливої, або веселої.  Тож дракон струснув головою, викидаючи з неї свої думки, та заходився розповідати.

Гості стали збиратись ближче до вечора. Сонце іще світило на Лису гору а перші ступи вже злітались. В небі, над горою почалася товкотнеча, аж до печери дракона стало чутно сухий трескіт ступ що стикались між собою.
- А бодай тобі пішки ходити та пусті відра носити!
- А щоб в тебе на лобі виросла гуля, як в нашого корчмаря живіт!
- А ти корчмаря не чіпай, він поважний домовик, а ось ти…!!!! – Це вже відьми позлазили зі своїх мітел та ступ і почали розбиратись, хто кому у борщ плюнув.
- От дівки брешуть, як чешуть, от же баби! - Трошки осторонь виринув з повітря старезний відьмак, що тяг з собою декілька хлопчаків. – Дивіться, хлопці, оце наші колежанки, хай їм грець! Ну біжіть до змія, я трошки тут постою, хоч на цю кумедію подивлюсь! О! Привіт куме!
Поруч з землі витягся паросток і з нього виліз кремезний чолов’яга у зеленому.
- І тобі привіт, якщо не брешеш, Жилюче, - чоловік подивився на відьмака, - а чого оце ти тут стовбичиш, як телевежа у полі? Чи ніколи не чував, як відьми скубуться? Ти б краще моїх мавок послухав, коли хто з них чиюсь межу зламає, та ці баби перед мавками відпочивають! Отак-то! Пішли краще вип’ємо перед святом, - чоловік, що був лішаком, обдивився навкруги, та тишком витяг з-під землі пляшку з мутною рідиною, – ось, сам робив, ніякого тобі «синтезу та наукоємних технологій»! – Лішак сковтнув слину. – Аби тільки б моя…
- А ось ти де, п’янчуга підколодний, а бодай я зара тобі наллю, бензину на корені!!! – З того ж таки ростка вибралась огрядненька жіночка у сучасному одязі та з дерев’яним намистом на шиї. – А їди-но сюди, тополику мій хирлявий! – Мавка втопила руки в боки і приготувалась до довгої промови.
- Та годі вже тобі, кумасю, зара ж день який! Дивись, сонечко світить, он Горинич дітям казки розповідає. Дивись, як пищать з переляку, мабуть знов за двадцяте сторіччя торочить. - Відьмак обернувся до розгніваної мавки. – Давай, краще, разом вип’ємо оцієї «бормотухи» та погуляємо. – Жилюк обняв куму та кума і потяг їх з гори.
Сонце хилилось донизу. Уже маківки сосен навколо Лисої гори почервоніли. Відьми вже похрипли та пішли скопом до печери. Повітря було чисте та дзвінке, мов би у січні. Рій метеликів опустився на галявину, збігся, та з нього вийшла фея - прегарна дівчина у легкому блакитному одязі. Феї були народом старомодним, тому сукня її була схожа на середньовічну, хоч і набагато коротша. Поруч з нею, з повітря, матеріалізувався ще один відьмак. Побачивши фею, молодий відьмак підкрутив чорного вуса, та розправив плечі.
- Здоров була, красуне! Чи я знаю тебе?
- Не знаєш, та й знати не треба. Це я тобі говорю - Фіона. - Фея грайливо торсонула відьмака. - То скільки ж Гориничу?
- А біс його знає! – Відьмак почухав потилицю, аж зарипіло.
- Та не знаю я! – Поряд спалахнуло полум’я, і з нього вийшов такий собі біс, в чорному смокінгу з червоним метеликом. Роги біса були старанно начищені, і блищали, наче металеві. - Всі кажуть, що я маю знати, а ось! Не знаю! - Біс розвів руками та подався донизу.
У напівпітьмі, що огортала Лису гору з’явилося вікно, і з нього вийшов хлопець з великим пакунком під пахвою, та в окулярах з металевими дужками. Хлопець виглядав радісним та здивованим - не багатьом людям випадає нагода  бути запрошеним на день народження дракона! Пакунок заважав хлопцеві, бо був напрочуд неоковирним, все намагався то вп’ястись людині у ребра, то випасти з рук. Це прийшов приятель одного з домовиків, Павло Микитась - аспірант Київського університету, який розробляв, разом із друзями, прилад з телепортації.
- Це ж треба! Вийшло! А Свирид Петрович казав, що не вийде! От тільки треба трохи переналаштувати вихідний контур, та замінити декілька мікросхем… - хлопець тут таки почав щось писати на пакунку, потім схаменувся, махнув рукою, мовляв, «потім», підхопив незручний пакунок, та пішов до печери, де вже збирались усі.
Сонце вже сіло, з іншого богу Києва піднявся величезний місяць. Тепер він був набагато більший, ніж його пам’ятав Горинич за ці віки. Місяць все наближається та наближається до Землі, скоро виникне потреба знов його зсувати подалі, як це було вже