Телефонний дзвінок який лунає серед ночі, може говорити про різне. Якщо вам 15 тоді це просто жарт ваших друзів, якщо 20 це ваша кохана людина, звичайно якщо вона є, якщо вам за 25 тоді щось сталось. Але ці твердження діють тільки на 20 % населення.
За три роки проведених з ним, я боялася кожного дзвінка від нього. Боялася що цей дзвінок може бути останнім. Коли піднімаєш слухавку і чуєш його голос, складається відчуття ніби час зупинився, планета перестала рухатись, навіть серце переставало битися. Його сухо сказане «Привіт» було самим солодким для мене, а потім традиційний ряд питань: «Як справи? Що робиш? Зустрітися хочеш?» . Відповіді завжди були позитивними в його сторону, жодного разу не відмовилась. Після того як клала слухавку серце починало битися швидше й швидше.
А починалось все дуже банально, звичайна, випадкова зустріч, котра майже нічого не значила. Він був на п’ять років старший, повністю сформована особистість, неповторна індивідуальність. Для мене він був кращий з кращих. Завжди мені здавалося, що я його не достойна. День за днем я вдосконалювала себе, а саме свою фігуру, зовнішність, підвищувала свій морально-етичний рівень. Завжди хотіла бути для нього кращою, щоб він мною пишався, хотіла бути хоча б якоюсь частинкою його життя. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем засинала і прокидалася думаючи тільки про нього. Для мене він був цілий всесвіт. Все чого я хотіла то це тільки те, щоб він був щасливий, хотіла кожну хвилину приносити йому задоволення та втіху.
Ставлячи його потреби понад свої я знищувала свою індивідуальність, руйнувала себе з середини. Але іноді ці муки приносили задоволення, а саме тоді коли обнімав і говорив: «Ти моя». Після цих слів завжди було задоволення яке тривало зовсім не довго. Декілька годин в місяць проведених з ним для мене були щастям. Життя продовжувалося від зустрічі до зустрічі, і кожна ніби остання.
Одного разу після місяця розлуки була така солодка, прекрасна зустріч, яка змінила моє бачення на ситуацію. Я зрозуміла, що він для мене все, складалося відчуття ніби він точка моєї опори. Жила ним, та заради нього. Після цього я перестала думати про себе, про своїх друзів, про оточуючих. В голові звучало тільки його ім’я .
Були моменти коли він мене принижував перед друзями, рідними та майже не знайомими мені людьми. На це все я реагувала достатньо адекватно, бо хотіла показати йому, що я сильна, що я зможу навіть тоді коли вже ніхто не зможе.
Три роки солодких мук пройшли ніби один день. І знову точка моєї опори від мене далеко, складається відчуття ніби це гра. В якій я маю програти або зайняти не перше місце. В один момент здалося, ніби це кінець: все, не буде нічних телефонних дзвінків, ніжних обіймів і теплих слів. Як виявилося помилка була в мені, я не змогла витримати той наплив емоцій. Зірвалася, висказала все що думала – а мала мовчати. І кінець, все не має його. Пішов і залишив саму, а пішов без вагань. Так хотілося плакати але стримувалася. Він зробив з мене кам’яну. Раз на тиждень бачила його, але не самого: з іншими, з симпатичними, красивими… Пам’ятаю ситуацію коли говорила по телефону в своєму автомобілі і побачила як він під*їхав до місцевого бару. Відчуття болю, муки, образи заповнили мої думки. Почекала поки він вийде з авто і побачила його з іншою. До сьогоднішнього дня не знаю хто вона була але вийти з авто я не змогла, зупинив потік сліз. А в голові звучали одні й ті самі слова: «Моїх сліз він не має бачити. Я сильна». Того вечора я з авто не вийшла. Чекала поки він поїде.
Тоді я зрозуміла, що це все мої фантазії, мої мрії. Мріяла аби підійшов при всіх і обняв, поцілував. Але цього не було. Не знаю чому але зі мною він такого собі не дозволяв, він робив так з іншими але не зі мною. Зустрічі відбувалися, щоб ніхто не бачив і не знав. Але всі бачили і знали.
Мрія за ним переповнювала моє реальне бачення ситуації. Потрібно було тільки побачити його, і життя ставало кращим. Насолода отримувалась від болю якого він завдавав. А я терпіла, бо не мала ніяких прав йому щось сказати. Він ідеальний і все робить правильно. Засинала і прокидалася думаючи тільки про нього: де він, як він, що з ним? Самого змісту реальної ситуації я не знаю і до сьогодні. Хоча все було просто: таких як я багато, я така не одна.
Солодкий біль який він надавав зводив мене з розуму три роки. Два місяці я чекала його повернення. День в день думала про нього. Хотіла обняти і сказати: « Ти для мене все». Але не змогла, не вистачило сил. Повернення було банальним в стані алкогольного сп*ягніння. Почав говорити: « Ти для мене багато значиш, я скучив за тобою, мені було важко без тебе. Будь – ласка не кидай мене». І знову повірила в це, казка тривала одну добу. І знову чекала…. Не витримала зателефонувала, зробила ще гірше. Сказав, що гарно до мене відноситься, але розмову потрібно завершити.
Після того я зупинила себе на думці, що я більше йому не потрібна, що звичайно він зможе і без мене. І це була правда.
Згадую коли робила все аби він був щасливий щоб йому було добре. Тільки він та його бажання. І все рівно на себе, свої потреби, свою гордість. А що таке гордість? Я не знала що це. Приниження було нормальним явищем в нашому спілкуванні.
Усі сльози і переживання бачила тільки одна людина – моя сестра. Я вдячна їй за підтримку. Вона знала як мені боляче, вона знала як мені важко. Вона все переживала зі мною, підтримувала в будь - якій ситуації, якою б вона не була.
На сьогоднішні день можу сказати що серце досі болить коли його бачу, з іншою. Але бажаю йому тільки щастя. Я хочу аби він був щасливий, не важливо якою ціною, може буде щасливий зі мною, а може й ні. Хочу сказати дякую за щастя яке надавав мені. За час проведений з ним я пізнала кохання, хоч воно і було важким, і болючим, але дуже прекрасним, чудовим, не з чим не порівняним.
Дякую за силу що надавав, за підтримку, за віру, за щастя, що отримувала.
Дякую, що навчив кохати.
Дякую за те, що дозволив себе кохати…
Н...
