"В коханні нема краще/гірше. Це .. це як ключ:просто підходить"Наверху наче забули закрити краника: кубічні метри води з легкістю виливалися на грішну землю, заганяючи жителів у тісні душні маршрутки.
"Яке марнотратство!-подумала Вона, глянувше на посіріле небо.- Напевне в небесній канцелярії безвідповідальні працівники...Чи може то премія? Брр..." Сильніше закуталася в легенький плащ - зонтів ніколи не любила. Вже краще лишній раз застуду підхватити, ніж носитися з тою парасолею. Та ше й традиція склалася якась дурна: губити їх.
"А от премія - було б реально непогано, а то заробітки останнім часом якось навіть не поповзли, а зірвалися вниз" - дорога на роботу проходила повз вітрини дорогих магазинів, які так прозоро натякали на її неспроможність в них одягатися...
Поправивши неслухняні намоклі пасма волосся, Вона зайшла в офіс - цей тераріум, де ніколи не знаєш, яка гадюка підніме голову наступної миті. З кожним днем пекельність ставала нестерпнішою, час перетворювався на вічність, і тільки вдома...тільки вдома Вона могла розслабитися, нарешті побути собою. "Собою.., хм.., так дивно...Вона ж практично ніколи не замислювалася про те, ким є. Жила собі спокійним життям, а точніше просто існувала, не знаючи, за шо можна любити життя. Жила собі, бо так треба, для того її народили...До того моменту..." Бризги холодної води в обличчя повернули її до реальності. "Ні, не зараз!" Зараз Вона не могла дозволити собі думати про Нього. Попри мряку надворі, в приміщенні було надто жарко. А ще стільки всього треба зробити. Зусиллям волі примусила себе таки вийти з туалету і пройти на своє законне місце. Як на зло, воно було поруч закоханого в неї по вуха Малого.
До цих пір у вухах звучало його дитячо-наївне: "Я вбю його!!! Чим я гірше нього??" Та не буває в коханні краще/гірше. Це .. це як ключ: він просто тобі підходить. Він просто здатен відімкнути тебе всю, ті куточки, про існування яких ніхто не знав. Навіть ти. Інші не можуть цього, не вміють.
Вдома на неї чекала лише холодна темна кімната. Відчиняючи двері, вже вкотре зловила себе на думці завести хоч якусь живність. Та хіба щось живе витримає таку гнітючу атмосферу?
В чашці кава, в навушниках легкий рок - за півроку Вона сильно змінилася. Непомітно для себе. Обіцянка нікого не пускати у свою душу виявилася просто словами. Як Йому це вдалося? Вона не знала..Він просто прийшов і оселився в ній. Без договору, передплати, без обумовлення термінів - просто оселився. І вона була не проти, не проти, знаючи чим все закінчиться. Знаючи, як важко буде відпускати. Хоча..сама Вона ніколи не відпускала. Не навчилася.
Це почуття (кохання? - важко сказати) тримало її в залізних лещатах, боляче стискаючи її серце. І Їй подобався цей біль. Вона вже залежна від нього. Збочення?..
Довгоочікуваний дзвінок. Хотілося зірватися з місця і схопити слухавку, натомість знайшла сили зробити це за мить.
"Я одружуюся" - слова з того кінця дроту ножем полоснули по серцю. Якийсь дивний комок підступав до горла, і, крізь сльози, Вона видавила з себе усмішку: "Вітаю! Щиро рада за тебе!" Все, що було далі - лишилося в легкому тумані..
"Чим я гірша за неї?!!!" Та не буває в коханні краще/гірше. Це .. це як ключ: вона просто йому підходить..
Вперше .. вперше тієї ночі вона спала спокійно. Дихання було рівним, а на обличчі легка усмішка: її відпустили..! |
С теплом, Свой