- Село наше хош і велике, але не саме стародавнє. Ті села, що за річкою та що там далі, і по іншу сторону від гори, раніше нашого села з'явилися. І Суэтук і Солба і Буланка. Років напевно буде на півсотні раніше. А наше село такої давнини, що прадід мій тут одним з перших поселенців був, а дід мій в ту пору без штанів ще по вулиці бігав, в одній сорочці до колін, - дід дістає червоний вишитий кисет і довго загортає цигарку сиплючи крупним тютюном собі на коліна, поки я в нетерпінні чiшу плечі і стежу за тим, як починає тріщати самосад в газетці. Нарешті він остаточно закурює, випустивши клуб густого пахучого диму, і поклавши ногу на ногу, продовжує.
- Оселилося одначала тут не більше десятка сімей, а інші, ті які сторожились, потім пізніше приiхали. Коли увірували в надію без обману. Управа справно документ видавала, і на обзаведення теж не скупилася. Худобу в Урянхае купували і давали на перший час. Корови ті начебто і нічо, а конячки у них у порівнянні з нашими коренниками були дрібнуваті. Всі з монгольським тавром. Хоч і цупили у волості, та з совістю, народ зовсім не забижали. А главно, главно землю вільно давали! Не по десять-двадцять десятин, а скільки зумієш взяти на пожиге ліса, та на вирубці, та по логам скільки тих косовиць. Тайга ж вона до самих монголів, не лічена і не меряна. Лисиці за зайцями серед вулиці взимку ганялися. Який тут обман? Ось і потягнувся народ. Все більше наші з Полтавських губерній та Харківських. БIднуватi звичайно поселенці були. А багатому і нема чого в таку далечінь їздити. Йому і вдома палестини без краю і яблука на березах ростуть.
Першу зиму бiдували . Ох і туго було! Зими для народу незвичні, морозні. А морози раніше не такі як зараз були, сосна без сокири одним тріском кололася. А одежина у всіх непотрiбна для тайги. Свитки, жупани та чоботи. Мало у кого кожушки. А катанок так і зовсім напевно ні в кого тоді не було. Хати хто і встиг зрубати з сирого лісу, та не всякий встиг на зиму поставити пічку або покрити дах. Так всі десять сімей за землянкам що на яру, на самій кручі у Кебежа накопали і тіснилися, що твої поросята в тісному загоні. Це вже на другий рік всі запановали в своїх будинках на теплих печах, а перший час дуже тісно і холодно жили. Але не гневили чудотворця, народ твердий, раз самі в таку далечінь забралися. Запасу теж перший рік зовсім мало, овес та ячмінь весь на худобу і на зерня притримували, а самі всю зиму однією рибою налимьей, трималися. Благо річка уловиста, з кожної ополонці на старицях карасі самі на берег вистрибували.
Ну, то холодно, то пів біди. Вийде мужик вранці з сокирою в руках, багаттячко розташує з трісок, колоди потеше, пази теслом виб'є, та один вінець хати за день дивлячись і укладе і ніякий мороз не візьме. Трапилася біда велика в тому, що серед зими пропав в селі кінь один. Ніби як прив'язали до стайні кажуть, туди-сюди, а коня немає! Об'їздили всі мужики околки і затишки, а вiн як крозь землю провалився. Та й куди взимку кобила чi кiнь втече? Обов'язково прийти додому повинен. Зголодніє, куди їому подітися? Зібралися мужики в кузні у старого Магери і стали думати і підозрювати каторжанцев з сусіднього села.
А сусідне село, було не поселянске. Там більше вислані були. Латиші та бунтівники шляхи, так і з наших були, тільки ті вже і мову нашу які забули. З Мінусинського острога, за двадцять років кайдани терли під рестантским сукном. Хто раніше і вмів косити, і орати, та вже не хотів. І було їх там числом раз в десять більше, ніж у нас всього народу на місці. Народ кмітливий, рваний. Будинки зліплені аби як, все більше землянки, ріллі виорані погано, тільки земля попсовані, городи без тинів і жили більше крадіжками та мисливським промислом. Доживали за собою своє горе, і вином його заливали так, що дух стояв за версту від села. І начебто всі зійшлися на тому, що туди вели сліди кiня. Але відразу за поскотиной ніби замели їх чим-то. З'їздили звичайно мужики, походили, поспытали сусідів, та тільки ні кiня, ні саней не побачили. А без кiня поселенцеві пропадати.
Не минуло й тижня, як на Тимофія-полузимника cтільну корову в коваля з загороди повели. Сам господар, за лисицями в тайгу далеко йшов на хутряні штани собі, а баба його чула, як під'їхали сани з двома мужиками, та побоялася вийти, думала, що підіпруть двері коренем, що на дворі на розтопку щипався, так і пiдпалять хату. Так і пропала телиця, і слід саней знову ж до каторжанцам в бік йшов і знову за поскотиной заметений загубився. Прям біда така, що й не сказати.... Баба дві доби за пічкою голосом вила. Трохи розуму не втратила.
І не поткнуться до них, вони кожен з палицею один до одного ходять, з ножиками, нашим ковалем ж і кованими і рушниці у кожній найбруднішою хатці. А вже відчайдушні все, їм вбити людину за чверть самогону нічого не коштує, скільки їх один одного по п'яній злобі поубивали. Половина цвинтаря без хрестів і відспівування зарили. Туди навіть поп нізащо не хотів їздити. І пристав востаннє на смерті їх войта був. Року як чотири до того. Мовляв, чим швидше ви всі загинете і зарiжiтесь, тим мені клопоту менше! А у нас мужички усі смиренні, на молитвах виховані, так і не здатні на ножах битися, глотки розбійницькі різати. І числом їх так виходить, що на одного нашого, може за полдюжини їхніх збереться. Відчули вони наше ослаблення і стали у відкриту мужиків зачіпати. Вже у санях проїжджали, поросяти у двору зловили і відвезли і побоялися мужики за ними гнатися, двоє наших було, а їх четверо, бо вони витягли ножі з рукавів і тут же порося наскрізь і проткнули. «І з вами так буде»! – мовили і швидко поїхали і порося відвезли.
От і думай, що ти тут будеш робити? Якщо спустити їм все, помилосердствовать, зовсім життя не стане. Замурдуют поганці, у них же ні сорому, ні божого поняття немає. Зібралися наші мужики першу ніч у Магери-коваля в кузні. Про що розмовляли, що кували, того бабам не сказали. А іншого разу, в недобудованій млині у Вишкварка всю ніч просиділи, знову ж таки, ніхто з домашніх нічого не дізнався. Роти як смолою засмолили. І стали вони з тих пір караул нести, по двоє, по троє насторожі. А іншим мужикам казали одягненими спати лягати, а що до бабів і парубків з дівками, то не їхня це справа. А морози вночі стояли страшеннi, погода для злодійських справ сама удобиста. Так всю ніч і змінюють один одного по різних кінцях села, а в основному з того краю, де сусіди можуть прибути. Довго розповідав батько, так вони добровільно вартою служили. До самого розповідав, кінця зими. Бувало, що й інших мужиків пiднiмуть серед ночі, але тільки так, щоб домашні і не прокинулися. Підуть до ранку, а завидно повернуться і нічого, нікому не кажуть. Ніби як порукою один за одного. Як зароченнi у святих старців перед іконами.
Як стали вони вартою чатувати, так через тиждень приїхала баба одного з тих, хто порося відвіз і погрожував ножем. Шукала свого мужика. Питала все по селу, Христа заради не бачив хто, куди він запропав? А то одну ніч зібрався і поїхав кудись, вранці кінь прийшов у санях порожній, а мужика з тих пір ніхто не бачив. Мужики наші руками розводять, – «чи він нам друг який, щоб за ним стежити? Та їдь ти баба до себе, не мороч нам голову». - І знову, не пройшов як і тиждень, знову з розшуками до нашiх мужикiв войт їхній приїхав. Знову мужик у них пропав. Знову вночі по злодійськи прямував ніби до нас у село, кінь під ранок і повернувся, а господаря і слід прохолов. І віжки знову з упряжі зняті. Слідами ніби як у нас за річкою зупинявся, а як далі було нікому незрозуміло. Прямо тієї зими мор пройшов біля них. Що не тиждень, так і пропаде хто. І так до самої Паски, пропало у них десяток найвідчайдушніших злодіїв і паскудникiв. Хто його знає, куди вони поділися? Може, змерзли в тайзі по п'яному ділу, може до тувинцiв в гори подалися? А тільки і нам стало повольне жити. З тих пір, більше жодної курки в селі не загубилося.
- Так зниклих, потім знайшли, хоч кого небудь? Повернувся хто? – запитую я дідуся, задумливо достающего кисет і заворачивающего нову цигарку.
- Так а де ти їх знайдеш? – відповідає він, - річка у нас глибока, ополонок і бистриць-промоїн багато, спробуй пошукай. Нiколи не знайдеш.
