Галина    Фастовец

    На гирищі в сіні

Я задихаюсь пахощами сіна –
Ще влітку різнотрав’єм це було…
А нині, уночі, в порУ осінню
Ці пахощі, мені навіщо, віддало?...
П’янить, навіщо, сіно, мою Душу?
Нестерпно витримать це  буйство, цю красу!
Шматки трави, це чар – ниткИ, і мушу
Признатись: «хміль цей  до сердець несу!»…
Чар – зілля закружляло, ніби у танкУ,
Чи то моїм, а, чи то, цього сіна…
Я чую цю мелодію тонку,
Трезвіть не хочу – є, причина!
Пахне сіно парфумом  п’янким
(його не можна навіть упіймати!)
Неуловимим, чарівним таким!
Мабуть, дитині отАк, пахне мати?
Хвиля пахощів душу підносить
В піднебесся, мою, від Землі…
Аж, у мрію, яка мене просить:
«Ти від щастя, мала, не зомлій!»
Миропізнання,  ти не заважай,
Дай досхочУ ігристим цим напитись –
Парфумів трав, про це ти, світе, знай,
Щоби, невинністю, на Божий Світ явитись!...