Вбита горем Україна, стогне, гірко плаче.
Щодня її сини й дочки розпилюють навпіл.
Плаче Ненька-Україна, сльози витирає,
З її чорної хустини, кров людська стікає.

Тож навіщо, ножем в серце, бити неньку свою?
Так любила дітей сильно, обійма рукою.
Хіба ваша Земля-Мати, вас не годувала?
Чи водиці не давала, чи хліба не мала?

Тож навіщо, діти мої, ви мене продали?
За долари кровавії в рабство виганяли.
Ваші пращури здобули Україну-Матір,
А онуки та правнуки Хреста розпинали.

Як же будете, ви, діти, на суді страшному,
Давать відповідь за вчинки, Богові Святому?
Ви забули, лихі діти, хто дав вам свободу?
Від народження свого завдячуйте Богу.

Яка славна донедавна була Україна,
Всі дружили, мирно жили і Бога любили.
Не було в нас ворогів до Евросоюза,
Що ж ви, люди, наробили? Ви неньку убили!