Лебедик білесенький

    Жінка мила посуд. Це було давно, дуже давно. У ту давнину посуд мили в умивальниках, та неодмінно всі умивальники були емальовані й розфарбовані ззовні в неприємно ядучий зелений або ж трішечки лагідніший темно-синій колір. Біля гарної, впевненої у собі жінки, не відходячи ані на крок, стояло світленьке шмаркате хлопченя років чотирьох - худеньке та дрібоньке, як та стеблиночка, яку в полі з гуркотом блискавок та злив гне могутній літній вітер, у туманний осінній ранок безжально холоне та хилить першим морозним диханням зрадливий осінній протяг, і навіть тепле та вогке, сповнене надії та цілющого оновлення весняне дихання землі заставляє незрозуміло хвилюватися та боязко тремтіти. Хлопчик дуже часто хворів, та як би й не хворів, усе одно б ані трохи не поправився, але лишався би й надалі худеньким та дрібним - таким вже слабким та кволим народився він на світ. От і тепер, після чергової хвороби, хлопченя, нещасне та безсиле, стояло коло гарної, впевненої у собі жінки — своєї мами.
    Вона вправно поралася з посудом та час од часу поглядала на свого синочка. І стільки тепла та любові, безмежної материнської любові було в погляді її карих очей, що зрівнятися з ним, з отим теплом, з отим світлом і теплом її погляду не може ніщо на світі.
— Ти мій лебедик білесенький, — посміхнулася та з лагідною ніжністю вимовила мама. Що може бути сильнішим, що може бути непохитно відданішим за оту безкорисну материнську любов.


    Хлопченя було ще мале, але відчувало, але вірило в цю безмежність материнського милування. Й воно собі хотіло якось висловити подяку та любов, любов маленького серденя до своєї нені, і воно собі хотіло сказати щось значущо щире та безмежно чисте:
— А ти... а ти... а ти мій сніжок сніжесенький!— радісний своєю здогадливістю випалив він до своєї гарної, чорнобривої мами.