Произведение «В плену у собственной власти (на украинском)» (страница 3 из 4)
Тип: Произведение
Раздел: Переводы
Тематика: Переводы
Автор:
Читатели: 923 +1
Дата:
«Авторский рисунок»
К авторской новелле "В плену у собственной власти"

В плену у собственной власти (на украинском)

міцно й жорстоко, проте ж ніхто не позбавляє права говорити. Не позбавляє тільки тому, що все вже сказано й нема чого додати? Бо не знайти таких слів, які почуло би глухе серце.
Мовчали й члени Ради. Понуро схиляли очі додолу: може соромилися свого безсилля? Безсилля!.. Що то за слово і якій мові належить?
Лише крок уперед – і скінчаться ці муки! А вибавлення – смерть. Невже вона не краща за ревну тугу, що нею сповнена похмура щоденність неволі? Чому саме такою ціною?.. “Хай буде проклятий тиран!” – Зринає знов і знов, а з-над того прокльону, – неначе луна, – захлинається од зненависті: “Настане час, однаково настане !..” Коли? Гучніше! Чому не чують вони навіть свого стогону?
Якби можна було врятувати його! Несила: схрещені алебарди затуляють дорогу, їм не зуміти – порожні піхви випадають з рук, все одно, що мечі зламані навпіл.
– Отже, – проговорив Огюст, – сьогодні катів тут більше за воїнів – ніхто не наважиться сказати королю й слова проти. Але, рано чи пізно це згубить його…
І згубить безжально. Прощавайте! – Принц окинув усіх присутніх поглядом, сповненим невимовного суму. Навіщо мужність, відданість, чистота думок, нарешті – мета і віра, коли над усім оцим панує Безнадія? Усі натяки, застереження, – його чи будь-кого іншого, – даремні! Могли говорити, переконувати, умовляти, а свідками – німотні стіни. Дві крицеві стіни охорони, а навколо – дикий сірий камінь. Стіни – видимі та незримі...
Але ж існує щось інше: іноді – незначно-мале, а порою – затуляє півсвіта. І то не лише біль, то й істина також “Рано чи пізно!..”
Навіть той, що залишається у полоні своєї влади, ховаючись за її щитом, має збагнути ці слова, мовлені голосно й відверто Бо вони — останні востаннє.
Крицеві стіни, довгі, аж до виходу, до самого отвору замкової брами... Твердим кроком Огюст поминув їх з мовчазною скорботою, не зупиняючись, не шукаючи більше нічийого погляду. Ніхто не торкнеться того, що він уносить у глибинах серця Слідом йшов кат.




ГЛАВА II. СПОВІДЬ

Тут, поза мурами замка
я можу відкрити вам все,
що в мене па душі...

Слова Гаспара


Величезний сонячний диск повільно хилився до вечірнього пругу, та рудуваті промені, пробиваючись крізь густе соковите листя тонко сковзали по вологому від роси килиму трав, по замшілих стовбурах вікових дубів, лагідно торкалися обличчя Огюста. Десь далеко, на іншім кінці землі це саме призахідне сонце подарує ранок... Може тьмяно-туманний, а може – золотаво-прозорий, ніби листя, осяяне світлом.
Задумливий погляд Огюста мимоволі стежив за тихим і до болю прекрасним гранням вечірніх барв. Ніяка мужність не в змозі затамувати в людині любов до життя, бо людина здавна є частиною безберегого незмінно-юного світу – того, що дякує Богові, як і ці хащі, за диво світання і загадковість ночі, за тишу і спокій, за п’янкі пахощі лісових ягід і за слід оленя на узліссі... Але чи знає людина про долю свою стільки, скільки зілля про сонце, птах про волю, та звір про безмір самотності? Довічна правда, добро і зло живуть у таємничих закутках, глибоких схованках людських сердець, і лише серце може відповісти, де помилки, а де гріхи.
Не обертаючись, Огюст з кожним кроком віддалявся від чужого йому світу, де він стомився будити істину. Браму зачинено й вороття немає. У цій боротьбі, не з ворогом, а зі сліпотою пихи, клинок його не було зламано. Але зараз його шпага в руках охоронця.
... А слова?
Ніхто й ніщо не може знищити слова, після того, як вони пролунали голосно й невблаганно. Чи чує король їх зараз, або навколо нього вже запала та похмура тиша, що схожа на безодню? А може він завжди й жив у безодні своєї влади, над якою неспроможний був піднестися, яка лише йому здавалася вершиною. Влада, неподільна влада – виснажливе прагнення втримати в своїх руках те, що знаменує найвищу ступінь людського упокорення.. Виправдання усіх діянь Безрозсудство, безглуздя поставати проти її законів Але, навіть тепер, за декілька кроків од смерті, в душі Огюста не було місця для сумнівів та жалю.
Поринувши у свої роздуми, принц не бачив обличчя Гаспара. Та й що він мав побачити в його очах – безбережну пустелю, примарні тіні похмурих спогадів, чи оцю зарослу травою путь, що веде у нікуди? Лісова тиша зімкнулася над ними, лишалися тільки тріск суків під ногами та ще ледь чутне шелестіння у вишині...
Зілля буяло на узліссі, дивувало духмяністю й соковитістю Вузька стежина загубилася в ньому, зникла у заростях дикої трави. Могутня деревина, повалена дроворубами, залишила на ній довгий широкий слід. Ще вранці рубали віти, бадьоро перегукуючись, тягли до возу величезний стовбур веселі дужі люди. Бо селяни завжди веселі через те, що тільки цим і багаті... Лілова імла повільно огортала дрімотну безлюдну містину. Зараз навколо були лиш сутінки, тиша й зламане гілля, розкидане на землі. Широкий пень, на якому незліченні роки незримою рукою природи креслили свої кільця, вирізнявся посеред того сонмища зелені світлою плямою.
Мимоволі Огюст зупинився перед цією плахою. На грані тужливого безгоміння та невимовлених слів, палких до крику, такою дивною здавалася думка, що путь його вже закінчено...
Порив сирого вітру розметав густе чорне волосся принца, відкинув його на обличчя. Але він не зважав Дивився, не відриваючи погляду, у сиву сутінкову височінь. Може там, у недосяжному й незбагненному світі, час нерухомий, як ставкова вода, і лише люди на землі мечуться в усталеному колі своїх узвичаєнь? Коловерть вічної змаганини. А там, високо, інші істоти, що одягаються вітром і сяйвом дня, живуть, не знаючи законів влади, бо в них – над усім панує світло. А може...
Чого шукає він у тьмяній безодні небес, де нема навіть жодної зірки і відповіді немає?
Хруснули вітки і гострий клинок сковзнув по мотузці, що стягувала руки Огюста. Протяжливий крик нічної птахи тоскно пролунав десь у хащі й завмер. Натомість упали в пітьму два слова, такі дивні, недоречні й нікому не потрібні в таку хвилину:
Ваша високосте...Огюст не відповів. Та чи варто відповідати?.. Не удостоївши свого ката навіть поглядом, повільно схилив голову.
– Я готовий, – кинув у темряву. – Ніхто не заважає вам виконати наказ.
Але – ніщо не зворухнулося, а ніч прошепотіла:
Я присягаюся...Ніколи ще ні ніч, ні кат не вимовляли таких слів.
...Для всіх – позбавлені людських почуттів. Вважають підкупленими. Говорять, що в людей мого звання не може бути ані болю, ані святощів у серці. А чи бачили вони його, моє серце?
Огюст здригнувся. Докір – ніби луна його власних страждань. Докір у вустах ката! Звідки? Навіщо? Намагався розглядіти у пітьмі суворе невиразне обличчя, і почув затамоване зітхання.
Присягаюся, монсеньйоре, ви не знаєте мене. Тут, поза мурами замка, я можу відкрити вам все, що в мене на душі. — Хриплий голос продовжував квапливо, збентежено, – Зненависть, прокляття тяжіють наді мною. Але я теж ненавиджу! Ненавиджу короля! Ця служба бридка мені. О, з яким запалом я міг казати це раніше, не відчуваючи за собою вини!.. Але нужда крок за кроком привела мене туди. Пізніше може й не сподівався звільнитися, проте для мене завжди жило “колись” і не було “навіки”. Я бачив смерть багатьох, залишаючись живим. Випадковість! Скорявся, мов знаряддя, бо вороття назад не було. Втекти? Це погубить мою родину... Сьогодні ж, уперше за стільки років, я вдячний долі... за право сказати вам: ви вільні!Ось він, світ, сповнений таємниць, світла і болю! Все знову набувало свого смислу. Корабель слугує для плавання, щит для оборони, меч для удара, слово – для порозуміння. Пригадалися темні палацові переходи, рідко прорізані вікна, а двері високі, наче брами. Брязкання шпор і всюдисуща тінь закутої у залізо постаті. Тоді Огюст ніколи не бачив туги в очах королівського охоронця, а тут, у сутіні лісу, – відчув її.     
Невже нарешті він знайшов те, чого шукав?
Що є життя? – Повнота часу. А що є час? – Міра діянь. Короткі запитання – лаконічні відповіді.
- Хто ти?
- Слуга ваш!
- Не хочу, щоб постраждав через це!
Рясні зірки блимали у небі, миготіла ними мовчазна молода ніч. Мимоволі Огюст простяг руку у пітьму – навстріч признанню, що втілювало для нього надію. Тепер знав – її подих, ніби легкий вітер, струменіє навіть у нічному мороці, понад коронами дрімотних дерев, вона живе скрізь – у шепотінні трав, у росах, у повітрі.        .
– Щире, благородне серце, – вимовив принц. – Мої зусилля не були даремні. А це – дорожче за життя. Але пам’ятаєте наказ короля? Коли ви повернетесь...
- О, я знайду, що сказати йому! – Нарешті гаряча рука торкнулася руки Огюста, і потиск її був міцнішим за погрозу.
Тонкий місяць виблиснув у просвітку між верховіттям дерев, і у глибині звернутих до нього очей, мовби на дні криниці, принц побачив похмурі вогники прихованого болю, схожого на розпач. Щось не створене для поглядів і доторків. Тоді, у троннім залі, воно було невловиме, як мить.У цю хвилину стомлена душа Гаспара позбулася своїх кайданів, нібито нема у світі ні кам’яних стисків одряхлілих мурів, ні гнітючої самотності духу, ні... Є лише гарячкове відчуття звільнення. . І спрага помсти!
– Ні! – Зупинив його звучний голос. – Не слухайте поради розпачу. – І ледь тихше: – Ще не настав час. Дайте мені ваш меч! – Промовив принц.
- Навіщо?!
- Щоб урятувати вас, – спокійно сказав він. Узявши меч охоронця, розстебнув рукав. Блискучий клинок непомітно сковзнув по його руці. Кров чиста, як світло, залила сталь. Пролилася не заради смерті – заради життя.Прекрасне, сповнене сподівань і боротьби, воно – все у грі чистих сил. Спервовіку й назавжди. Торкнися його джерела – ти торкнешся самої правди. Стоячи на колінах, Гаспар з дрожжю прийняв цей лиховісний знак виконання королівської волі, якому судилося стати для нього щитом і ганебним клеймом одночасно. Здолавши хвилювання, він перев’язав рану Огюста своїм поясом. Лише вони удвох знатимуть, що не було лиходійства, а тільки сповідь та рятування.
- Візьміть свою зброю, монсеньйоре, – проговорив Гаспар, повертаючи принцу його шпагу. – Вона ще знадобиться. І залиште цю країну, де вам загрожує небезпека. Не випробуйте долю удруге... – Він замовк. Уклонився востаннє Відтак зненацька захриплим голосом сказав – Прощавайте! Я мушу іти.
- Прощавай, мій вірний друже! – Одповів Огюст. – Але не забувай, що колись я повернуся!Закута у лати постать Гаспара вже зникла у хащах, щезла за густим плетивом віток, але принц ще чув його кроки.
- Я повернуся, – повторив він, дивлячись у хибку темноту. – Я повернуся!..
Я знаю, – долинув далекий голос і затих.Може охоронець короля молився, благаючи надати йому сили? Вузькою звивистою стежиною уходив туди, де не зможе відкритися вже нікому. Все розтануло у імлі. Глибоко у схові пам’яті він збереже свою таємницю. Ніхто не матиме туди доступу. Ніхто не збагне, що відродилося в ньому. І зараз Гаспap знав одне: він повертається не лише для того, щоб чекати...
 


ГЛАВА III.  ТИША

Сам себе я гнічу,
хоча інших мій вирок гнітить ...
Я безпомічний!
Хто би тепер допомогу мені низпослав?
Слова шаха Нуширвана
Нізамі Гянджеві
"Повість про Нуширвана та його візира
(Поема “Скарбниця тaїн ”)

Напружена тиша запала у тронному


Оценка произведения:
Разное:
Реклама
Книга автора
Зарифмовать до тридцати 
 Автор: Олька Черных
Реклама