де в степовому мареві виднілось якесь місто. А до отамана, в цей час, в спішному порядку, стали з’їжджатися його полковники, яких теж стривожив степовой міраж.
— Що то за диво, батьку? — запитав під’їхавший останнім полковник Недопійпіво.
— Степове марево. Не бачиш чи що? Мало ми їх зустрічали на своєму шляху?
— Так, чимало, але все одно, якось дивно це бачити.
— Зараз мій племінник повернеться і ми розберемося з тим маревом. Він уже ніби як скаче назад.
Вдалині серед ковили миготів вершник, який повернув коня, що духу мчав до своїх побратимів. Через кілька хвилин він був біля отамана. Йому дали напитися води і отаман, не відкладаючи справи в довгий ящик, приступив до розпитів.
— Що то замарево, хлопче? Бачив ти там, що-небудь?
— Бачив, батьку. Якесь дивне місто з великими будинками, саморушними возами і дивно одягненими людьми. Але найдивніше, що по небу літали якісь блискучі, дивно жужащі птиці.
— Об’їхать його можна?
— Ні. Що це за місто, батьку?
— Що за місто? Здається мені, що це знову відкрився тимчасової портал і ти бачив місто майбутнього. Що будемо робити, побратими? Почекаємо поки він закриється або можемо туди увійти і пожити там деякий час?
— Пожити в майбутньому, воно звичайно вкрай забавно і цікаво, — задумливо промовив полковник Кирпонос. — А раптом — цей портал закриється і ми провалимося в ту тимчасову прірву назавжди? А мене вдома чекає моя Оксана ... Ви як хочете, а я не згоден. Чекатиму. Та не вічно ж йому тут бути ...
— А я із задоволення там деякий час поживу, мене вдома, то вже точно ніхто не чекає, — збиваючи ухарьскі шапку на потилицю сказав полковник Крутивус.
— А ти що скажеш, батьку?
— Полоненого б нам узяти, та розпитати його про все вдумливо, та докладно так...
— Оце діло. Дозволь мені, батьку, за тим полоненим в те місто збігати по нічній прохолоді ... — заметушився його небож.
— Разом ввечері підемо. У личині вовків, — заспокоїв його отаман. — А ви, шановне товариство, повертайтеся в свої курені, та заспокойте своїх людей. Поки нема чого хвилюватись. Да і ранок вечора мудріший буде.
Шановне товариство квапливо роз’їхалось по своїм куреням, а отаман Сірко зі своїм небожем стали готуватися до вилазки у місто майбутнєго, в якому їм треба було знайти обізнану людину, для того шоби взяти її в полон і отримати вкрай необхідні їм відомості. На тему — шо то за халепа встала на їх дорозіі.
2
Звечоріло. Звідкись по степу потягнуло вечірньою прохолодою. Вовче сонечко, місяць, вийшов на небо і тут же сховався за невелику хмару, яка самотньо пливла по небу. Дощу в ночі не передбачалося, а він би не завадив. За цей час степової міраж нікуди не подівся, яким був примарним, таким і залишився на своєму місці. Здається, що навіть став виглядати більшим і ще більш реалістичнім.
Отаман Сірко у невеликій балці роздягнувся сам догола, та роздягнув свого небожа, потім дістав з дорожньої мішка штоф зеленого скла почав сипати з нього собі в руку сірий порошок, схожий на порох. Додавши трохи води він отримав мазь, якою спочатку обмазав свого небожа, а потім і самого себе. Через деякий час їх тіла огорнув туман, а коли він розсіявся на тому місці вже сиділо два великих сірих вовка. Вони отряхнулись і неквапливо побігли у сторона міража. Через деякий час вони щезли в ковилі.
Подолати кордон, який відділяв примарне місто від реального світу не склало ніяких труднощів. Вовки пірнули в туман, і пробігши по ньому кілька метрів, вийшли на околицю міста. Воно буле величезне. Великі, багатоповерхові будівлі упиралися своїми дахами в небо, по якому літали рокітливі блискучі металеві птиці. Але найбільше прийшлих гостей з реального світу, вразили вулиці міста, по яких зрідка рухалися гуркотливі і димлячі вози без коней і волів. Людей на вулицях видно не було, чи то вони вже спали, чи то місто було безлюдне. А це вже була проблемма. Без полоненого, який би їм міг розповісти про це місто, повертатися додому не було ніякого сенсу, його треба було будь-що-будь знайти, захопити в полон і вдумливо, за допомогою мотузки і палиці, допитати. Як висловився отаман Сірко, який знов прийняв людську подобу: «Попитати люблячи»..
Першу людину жебрака вони відшукали біля сміттєвих баків — він щось в них шукав. Біля нього стояв напівпорожній мішок, в який він складав свої знахідки. Поруч з ним лежала купа ношеного одягу. Козаки оглушили жебрачка і вибравши відповідний одяг — переодяглися в нього. Вид був огидний, але вибирати особливо було не із чого.
Полоненого зв’язали і кинули за сміттєвий бак і вирішили озирнутися, погуляти по місту. Неподалік в провулку виявили кабак, у вікнах якого горіло світло, його двері були відчинені. «Гам-брі-нус», прочитав по складах Сірко, то що було написано на вивісці.
Давай зайдемо. Подивимося, що це за хрень така цей Гамбрінус, — рішуче сказав Сірко і увійшов до кабака, в якому було багато танцюючих і сидячих за столиками людей.
— Тьфу ти, ганьба, — сплюнув його небіж побачивши на жердині танцюючу голу дівчину.
— Багато ти розумієшь, хлоп, — це є еротика, розштовхуючи танцюючий люд, — сказав Сірко. — Мені доводилося бачити таке у Франції. А мені тут якось починає подобатися. Треба тільки немного грошенят роздобить ...
— Для чого?
— Щоб влаштувати свято душі, ну і спробувати чим тут чесний люд пригощають.
— Оце, дядьку, діло. Я за. Якби знати, як ще ці гроші виглядають ...
— Пішли, небоже, до шинкаря, у нього і дізнаємося.
Але не встигли вони пробратися через натовп до того місця, де людям наливали спиртні напої, як, несподівано вхідні двері відчинилися і в кабак увірвалося п’ятеро осіб з масками на обличчях. Один з них вистрілив з пістолета в стелю і спокійним голосом промовив:
— Всім відійти до стіни. Я батько Лєший. Це пограбування. Якщо ви всі будете виконувати мої накази, то тоді ніхто з вас не постраждає. Зараз мої хлопчики обійдуть вас і ви віддасте їм всі ваші гроші і коштовності. Всім все зрозуміло? Починай братва косовицю.
Його подільники почали підштовхувати людей до стіни. Один виявився поруч з отаманом Сірком, той зробив швидкий рух рукою і бандит схватівшісьза горло став повільно падати на підлогу.
— Людина погано! — закричав Сірко і рвонув по звільненному простору до остовпівшего ватажка. Поки той блимал очима, міркуючи що відбувається, отаман встиг добігти до нього. Одним могутнім ударом він вибив з його руки пістоля і придавивши за горло загрозливо промовив:
— Я Сірко. Чув про мене? Накажи, упир, своєй братве залишити гроші, скласти зброю і валити звідси по-доброму, поки я добрий, не те я зламаю тобі шию, а мій хлоп, все одно проб’є їм бошки.
Ватажок бандитів почувши ім’я отамана, тремтячи від страху підкорився. Сірко отримавши зброю і гроші відпустив його і його братву. Але не встиг він пробратися до свого небожа, як його оточили якісь люди і стали запрошувати зайти до господаря шинку. Довелося пройти з ними. Благо його кімната знаходилась недалеко від залу.
У кімнаті в кріслі за великим столом сиділа жінка, досить приємної зовнішності. Побачивши отамана, вона відклала в сторону книгу, яку читала і не встаючи з крісла сказала:
— Ласкаво просимо, гості дорогі, в мої скромні апартаменти. Сідайте. Що будете пити: коньяк, віскі, горілку або просто пиво?
— Мені пива, люльку з тютюном, а моєму небожу молока. Ти хто така, паночка? Господар цього шинку скоро прийде? — сівши в зручне шкіряне крісло, закидав питаннями отаман Сірко жінку.
— Господар? З господарем проблема, він прийде нескоро, закрили його менти в буцегарню — я його дочка і співвласниця. А ви хто такий, чоловіче добрий? Що тут робите?
— Хто я такий? Так я ніби як себе вже назвав. Що не зрозуміло?
— Якщо врахувати те, що отаман Сірко помер чотири століття тому, то багато чого не зрозуміло.
— Чотири століття тому кажеш? А зараз який рік?
— 2018. Ви що з неба впали?
— Звідки ми впали то є наша справа ... А от мені цікаво, як ваше місто виявився в наших степах в 1640 році?
— Ви, що шановний отаман, хочете сказати, що ми зараз знаходимося в позначеному вами часу в якихось степах?
— Саме так, паночка. Але не в якихось, а в степах України. Чули за нас?
— Звичайно, ми теж донедавна входили до складу України ...
— Що значить входили, — перебив її отаман, — а зараз же що?
— Зараз ... зараз ми входимо до складу Росії ... — сумно сказала співвласниця шинку.
— А як же це вашому місту так «пощастило»? — насупився отаман.
— Якщо б тільки одному місту, всьому півострову Криму.
— Не зрозумів ... Це що турки віддали Крим Україні, а ви перейшли до росіян?
— Ні, не зовсім добровільно віддали, Спочатку московіти його відвоювали у кримского хана. А потім розвалили свою Російської імперії і на уламках самодержавья виникла нова держава робітників і селян ...
— Яких таких робітників селян? — здивувався отаман. — А хто ж там за отамана був?
— Це довга історія і я боюся, що ви, шановний отаман, не все зрозумієте. Скажу, тільки, що виборні отамани в тій країні Рад називалися генеральними секретарями.
— Разкудріть твою в кучері ... Це що ж писарчука стали отаманами і роздавали поради? — ахнув отаман
— В принципі, ви мене правильно зрозуміли. Так ось в тій країні Україна стала однією з п’ятнадцяти братніх республік і їй віддали Крим.
— Що так даром взяли і віддали? — не повірив отаман.
— Де ви бачили, шановний отаман, щоб в світі щось робилося даром? Ні Росія підсунула Україні посушливі землі Криму, натомість забрала собі родючі землі Кубані, Бєлгородщини, Ставропілля і більшу частину Північної Слобожанщини
— Ловко писарчуки впоралися з державою ... І що далі?
— А далі народ України побудував там канал і пустив в посушливий Крим дніпровську воду. Посушлівий край перетворився в місто-сад. Іпочалось будівництво баз відпочинків, піонер таборів та іншої курортної інфраструктури. Крим перетворився на всесоюзну кузню здоров’я. Все було добре, але ... Через деякий час і та країна Рад розвалилася ...
— Що і слід було від писарчуків очікувати, — хмикнув атман Сірко.
— Країна розвалилася, Україна стала самостійною державою і Крим залишився на її території, разом з військовими базами росіян.
— Це ж треба таке придумати, залишить москалів на своїй землі ... Схоже, що Україна продовжували правити писарчуки і друга наволоч ...
— Егеж, так воно і було. Вони і здали потім Крим росіянам без бою. Росіяни тут же провели незаконний референдум, ввели свої війська і забираючи землю у місцевого населення, почали розбудовувати там свою військово-морську базу.
— Чого і слід було очікувати від тих зрадником московитів. Ну і як вам живеться під ними?
— Погано, нам живеться пан отаман. Чи не могли б ви нам допомогти ...
— Чим же це я вам можу допомогти зі свого часу? ...
— Ось саме, що зі свого часу.
— Що-то ви, паночка, незрозумілими загадками розмовляєте ...
— Так які там загадки, Прибрали б Ви кілька людей, щоб розвиток історії пішло іншим шляхом ... А я б вам щедро заплатила. Вам же треба гроші?
— Від грошей я, паночка, ніколи не відмовлявся. Так, що треба мені зробити?
— Біля Мурома в одному з хуторів живе такий селянин на прізвисько Розпутя, приберіть його і весь його приплід.
— Хм ... добра ви
