Дмитро Иванович: Точно - точно, Вася. И каждый год осенью как не зайду к нему - полный погреб картошки, зерна, буряков.
Дід Михайло: Е-е-е, молоді ви ще, не розумієте нічого.
Семен Адамович: Та куди ж нам до твого розуму. У тебе із твоєю старою й досі, мабуть, у кожного свій бюджет, га?
Дід Михайло: Не знаю про що ти кажеш, який такий бюджет.
Семен Адамович: Ну як про що? У тебе свої гроші, у старої - свої. Коли треба платити за електрику чи газ - вони скидаються п'ятдесят на п'ятдесят.
Дід Михайло: Я на її пенсію, чи чого вона там наторгує на базарі не зазираю! Хай і вона на мій мед навіть не дивиться... А може мені випити закортить, чи ще чого. Нові чоботи, наприклад, так що ж я весь час у неї буду гроші просити? Ніколи такого не було і не буде! Мої бджоли, мій мед і мої гроші.
Семен Адамович: А коли вона тобі готує їсти, чи бере прати одежу - чим ти з нею розраховуєшся?
Дід Михайло: А тим що майструю хату, сарай, паркан. І чого ви до мене прикараскались! Василь, скажи їм, весь час до мене чипляються, що я бабі гроші за мед не віддаю.
Дмитро Иванович: Ладно, персональное дело деда Михайла снимаем с повестки дня. Давайте послушаем Василя, где был, что видел? Десять лет дома не был, вон и седина уже появилась.
Василь: Та... По всякому було, і воювати довелось, і в полоні посидів, і на заробітках... Надивився по самісеньке ... далі нікуди.
Оксана: Дякувати богу, хоч цілий повернувся. Голова, руки, ноги цілі, а все інше буде.
Семен Адамович: То ти, Василь, як, назавжди додому, чи відпочинеш та у город поїдеш?
Василь: Не знаю, нічого поки не знаю.Треба обдивитись. За мамою скучив, батька нема, по хозяйству багато роботи... до жовтня буду точно, а там побачимо.
Семен Адамович: Матері допомогти - святе діло.
Дід Михайло: Батько твій, царствіє йому Господне, добрий був господар. Залишив тобі і хату, і майстерню, і мотоцикла в повному порядку. Він так мені і казав: "От приїде Василь, а у мене все в повному порядку", навіть каністру бензину тримав. А може, Василю кудись терміново їхати доведеться. Ось так він на тебе чекав.
Василь: (Василь стиснув кулаки) Ой, діду, краще мовчить! Як за батька згадаю - у мене серце рветься. Давайте пом'янем його по доброму.
Семен Адамович: Добрий був чоловік і вправний господар, навіть у церкву став ходити.
Всі: Нехай земля йому буде пухом!(П'ють).
Дід Михайло: Василь, а де ж ти воював?
Василь: З села поїхав до батькових родичів на Дон. Там пішов на службу до Донського козачого війська, але мені там не сподоболось. Воював у Чечні у розвідці.
Дід Михайло: Ого! Невже у розвідці?
Семен Адамович: А де ж йому ще служить, Василь - єдиний, хто міг вночі пройти скрізь село, і жодний собака не гавкне, саме таким і місце у розвідці. Наші козаки задніх не пасуть. Як воно там, важко на війні?
Василь: Та... по-різному було і важко, і весело. Як нерви міцні, то робота як робота. А слабких там нема, з обох боків серьозні хлопці позбирались. Кілька разів думав - все, більше вас не побачу, навіть поранило, але не сильно. Через місяць повернувся до роботи.
Семен Адамович: Це на шиї висить куля, якою поранило?
Василь: Так, ношу як талісман, щоб нагадував про миттєвість життя.
Дід Михайло: Ну, а в полон як потрапив?
Василь: Та мабуть, як і всі інші - по дурості.
Оксана: Ну що ви насіли на хлопця! Досить запитань.
Дмитро Иванович: А и действительно, мужики, поздновато уже. Как говорится " гости, а не надоели ли вам хозяева?"
Оксана: Ой, що ви таке кажете, я ж не про те.
Дмитро Иванович: Не волнуйтесь, это шутка такая. Пошли, мужики, молодому хозяину отдохнуть с дороги надо. До свидания.
Семен Адамович: Хай щастить хозяюшка, бувай Василь.
Дід Михайло: До побачення, дякую за частування. Оксано, я тобі завтра меду принесу, відгодуй сина як слід, а то він он який худий.
Оксана: Приходьте, завжди вам раді.
Василь: Спасибі що зайшли.
Гості уходять.
Василь: Гарно!... Ой, мамо, як же я скучив за сільскою тишею, за сусідами, за нашими вечірніми посиденьками.
Оксана: Відпочивай, за хозяйство не думай, ще напрацюешся.
Василь: Мамо, а як тут зараз люди живуть? Які новини?
Оксана: Навіть і не знаю що для тебе новина... У Лисовської Олени років шість тому дівчинка знайшлась.
Василь: У Олени дочка?!... Років шість кажеш... так це ж мо...
Василь помінявся в оличчі, але Оксана цюго не помічає.
Оксана: До неї багато хто сватався, може тебе чекала чи ще щось, але всім відмовила. Дівчинку Наталкою назвали. Звідки дівчинка узялась не знаю. Ходив до них один дачник по молоко, але ні, він ходив коли вже мала була, та Олена на нього і уваги не звертала.
Василь: Щось жаркувато стало, трохи водички хильну.
Оксана: Що кажеш не чую?
Василь бере кухоль, черпає води и п’є.
Василь: Нічого, то я так, а взагалі як село, чим живе?
Оксана: Ну колгосп, мабуть ще при тобі розвалився, на його місці організували пайхоз, але ніякого толку з цього не вийшло.
Василь: Коли я поїхав пайхоз вже був.
Оксана: А він і досі є. Кілька керівників мінялись поки не розкрали останню техніку та не порізали останніх бичків, а що не можна було вкрасти приватізірувала Ливоніха із своїми синами. Вона зараз і керує залишками пайхозу. На пай майже нічого не давали, поки не з'явився хвермер. Той почав давати на пай півтонни зерна і половина людей віддали йому свої паї. Тоді вже й Ливоніха почала давати трохи зерна і безкоштовно орати городи. Потім почала приїздить до села молоковозка. У кого ще залишилась корова з'явились гроші і життя почало по троху іти на краще.
Василь: А в зимку ви як? Чим топили?
Оксана: А приїздили добрі люди з Луганщини та Донеччини міняли вугілля на картоплю та капусту, вони і досі їздять. Так що синку хоч грошей і не густо але, хто не лінувався та працював - жив добре.
Василь: Ну, а проблеми чи негаразди якісь є?
Оксана: Як без них обійдешся, без них ніяк. Сам чув що Дмитро Іванович розповідав про садженці. Як ти поїхав, п'яниці зовсім розпоясались. Дільничий нічого зробити чи не хоче чи не може не знаю. Один раз посадив двох на п'ятнадцять діб, але сенсу з цього ніякого. Можуть серед ночі і погреб обчистити і курей забрати (плаче)... і коли вони вже всі понапиваються. Батько твій пішов якось присоромити їх, так п'янюги ці і його трохи не побили. Коли ти був за ватажка в селі, ніхто б стару людину і не подумав скривдити.( Плаче) А зараз навіть серед дня можуть вкрасти.
Василь: Мамо, ви щось не договарюєте, кажіть що сталось?
Оксана: Васильку, ти тільки нікуди не встрявай, я десять років тебе чекала. Васильку, не треба благаю.
Василь: Мамо, кажіть що сталось і хто на батька підняв руку!
Оксана: За батька не знаю, він мовчав, а вчора ... Марію Миколаївну вчительку, пом'ятаеш, вона вже давно на пенсії?
Василь: А як же, пам’ятаю. Вона була моєю першою вчителькою.
Оксана: Так от, десь тиждень тому погано їй стало. Забрали її в лікарню, а я доглядала за хозяйством. Курей годувала, яйця збирала, трохи город полола. Два дні все було добре, а на третій прийшла: погреб відкритий картоплі нема і жодної курки. Ще й на городі весь часник переритий. (Плаче) Скоро Марія Миколаївна повернеться з лікарні, а хозяйства нема. Як я їй в очі подивлюсь!
На вулиці біля забору з'являються друзі Василя - Петро та Іван.
Василь: Годі вам, мамо, плакати. Ідіть у хату, лягайте відпочивати. А я тут ще трохи повітрям подихаю, подумаю.
Оксана: Ти тільки нікуди не влізай, прошу тебе не треба...
Петро та Іван роблять Василю знаки, щоб виходив на вулицю.
Василь: Не хвилюйтесь, мамо, ідіть спати, ви за день, мабуть, втомились, а я скоро буду.
Оксана заходить у хату.
Василь: (тихо, друзям) Ідіть до нашої криниці, я зараз.
Картина третя.
Світить повна луна. Серед високого бур'яну стоїть без вороту занедбана криниця. Петро та Іван, поклавши на круг криниці дошку, розклали на ній нарізане сало, огірки та пляшку оковитої.
Петро: Щось Василь затримується. Мабуть чекає поки мати заснуть.
Іван: Добре хоч, з'явився. Я коли почув, що Василь приїхав, ледь не втік з тракторної бригади. Ще й як назло, весь час свіло відключали, ніяк не могли доробити газоновський кузов.
Петро: Що Ливоніха не відпускала?
Іван: Ага, стерво стара, стала над головою і каже, поки не закінчите, ніхто нікуде не піде.
Петро: Жнива незабаром, готується... А я з Прилук пізно приїхав, переодягаюсь, а тут теща заскакує і прямо з порогу: " Радій, байстрюк, твій ненаглядний Василь приїхав. Як знов будеш по ночах вештатись, в хату не пущу". От дав бог тещу! Скільки злості! Мабуть як помре, то і трава на могилі не виросте.
Іван: Як думаєш, Василь залишиться чи у город поїде?
[justify] Петро: Хто зна? Василь птаха вільна. Я в Києві більше року працював. Наче і робота нормальна, але нічого путнього з того не вийшло.
