Наталка бере пиріжок.
Наталка: Дякую, гарний.
Олена: Невже Василь за старе взявся?
Оксана: Та куди там. Його зараз і не впізнати. Так ти мабуть не знаєш? Він автобуса у хвермера викупив, рейс на Київ пустити зібрався. З молокозаводом полаявся за ціну на молоко. Хоче в банку кредит узяти та заготконтору відкрити. І люди весь час звуть його кудись допомогти, нікому не відмовив. ... (озираться на копичку) Дивно, ще ніколи не бачила щоб Василь вдень спав, навіть у дитинстві. На обід забіжить урве шматок хліба з салом і знов до самого вечора нема. Мабуть зовсім ухляв, бідолашний.
Олена: Про автобуса щось чула. Сусідський хлопчина забігав, хвалився, що як школу закінчить то піде до Василя на "Козацьку заставу" працювати.
Оксана: Це його підприємство так називається.
Олена: А я чула, що Василь наче винний у смерті Панька?
Оксана: Завжди так було, погана чутка біжіть швидше за добру. А що до Панька ... Бог усім нам суддя.
Мимо проходять Ганна та Макарівна.
Ганна: Диви Макарівна, сидять наче пташечки, гомонять про своє.
Макарівна: Егеж, і нічого мабуть не знають.
Ганна: Оксано! Чого ж ти тут розсілася? Семен Адамович твого Василя скрізь шукає. Приїхав з району з нашим дільничим, сумний аж чорний.
Макарівна: Біжи швиденько до дому, дільничий з Адамовичем до вас пішли.
Ганна: Може на останнє ще побачиш свого сина.
Олена: Тітко Ганно, як вам не соромно. Хіба ж можна так!
Ганна: А ти ще повчи мене, як байстрюків народжувати. Молода ще мене повчати.
Макарівна: Та годі тобі вже, Ганно, у людей і так горе.
Ганна: А чого цей Шибко з себе пана корчить, молоковоза у село не пускає...
Макаровна та Ганна уходять. Оксана теж почала збиратись.
Олена: Ви до нас на куток? Заберіть Наталку.
Наталка: Не хочу до дому. Я хочу з батьком.
Олена: А ну марш, швидко!
Оксана та Наталка йдуть. Олена в роздумах.
Олена: Чи дурна я, чи навіжена? Чи щось мені на очі впало?( механічно бере кухоль і п'є) Щастя і доля самі до мене йшли, а я їх відштовхнула. … Чого чекаю, кого шукаю? Чого в житті мені треба? Сама не знаю що роблю...Після Василя всі чоловіки якісь дрібні та огидні. А як зараз знов відштовхну його, то все, більше ніколи не побачу. (Плаче) А так, він хоч знати буде, що ми чекаємо на нього, що в нього є родина, а там, хто зна, може йому і легше в тюрмі буде. Ну чого я вагаюсь?... Ще трохи і тут буде повно народу. Треба щось негайно вирішувати. Господи, допоможи мені перемогти саму себе! Хоч би хто знав, як це важко! (плаче) А Наталка, як вона до нього потяглась!
Підбігає Петро.
Петро: (гукає) Василь! Василь!
Олена: Чого репетуєш? Не бачиш людина втомилася, відпочиває. Розкричався!
Петро: (дивлячись на криницю) Ну-у-у краса! Можна пиріжка? З ранку нічого не їв.
Олена: Бери.
Петро: Слухай, а що ж робити? Там фермер нашого автобуса з ремонту пригнав, я за Василем прибіг.
Олена: А сам чого? Маленький? Не знаєш що робить? Приймай роботу. Все обдивись, обпильнуй і сідай за кермо, обкатуй нову техніку. До вечора поїзди добряче на ньому, погальмуй, а потім докладно про всі недоліки розкажеш. Ясно?
Петро: Так точно, ясно.
Петро бере ще одного пиріжка і збирається уходити. З іншого боку біжить Іван. Петро уходить, але не зовсім. Він стає на край сцени та чекає.
Іван: (гукає) Василь! Василь! (до криниці) У-у-у, краса!
Олена: Ще один біжіть. Вас, наче горіхи з мішка, витрусили таких крикливих. А ну тихіше! Що там у тебе?
Іван: А де Василь?
Олена: Втомився Василь день і ніч на вас працювати, відпочиває.
Іван: Давай буди, справа термінова.
Олена: А ну, тихо! Я тобі дам будити!
Іван: Та чого ти лаєшся? Там молоковоз приїхав з новою накладною. За один літр молока тепер будуть давати одну гривню.
Олена: Так що з того?
Іван: Так пускати його в село чи ні?
Олена: А сам здогадатись не можеш? В банці 3,5 літри?
Іван: Так.
Олена: Значить тепер за банку молока будуть платити 3,50?
Іван: Ну?
Олена: Не ну, а кажи хлопцям хай запускають.
Іван радісний уходить.
Петро: (сам до себе) О це так-так, діла-а! Був у нас отаман, а тепер, мабуть, ще й отаманша.
Петро іде зовсім. До криниці підходить сумний Семен Адамович, за ним дільничний. Олена перелякано сідає на лаві. За Семеном Адамовичем виходять всі задіяні у спектаклі .
Семен Адамович: ( дивлячись на криницю з подивом качає головою) Олена? Ти? Мені казали Василь десь тут? Не бачила?
Олена: (з острахом) А-а навіщо він вам?
Семен Адамович: Так, хотів повернути одну річ.
Олена: А чого ви такий сумний, щось сталось?
Семен Адамович: Вчора в лікарні помер Гриша Адаменко. Після аварії він так і не прийшов до тями. Я з його батьком і у школі, і в армії разом. Батьків шкода, Гриша хоч і не путьовий, а все одно – єдиний син.
Олена: А навіщо ви дільничого з собою привезли?
Семен Адамович: Він сам напросився, мабуть якісь справи в селі. … (озираться навкруги, здивовано) А ви чого подумали?
Прокидається Василь.
Василь: Ого, скільки людей! Це що приймальна комісія? Будь ласка люди добрі, набирайте водички для вас всіх це й робилось.
Василь помічає Семена Адамовича і стає напруженим. Той мовчки простягає йому кулю і йде геть.
Олена: Васю! Рідненький мій! (обнімає Василя). Пробач. Тепер я нікому тебе не віддам. А на сьогодні годі, годі вже працювати. Пішли до дому, тобі треба добряче відпочити. Я борщу наварила та й донька наша давно на тебе чекає. Наталка тепер і дня без тебе не проживе... Як ми за тобою скучили!
З натовпу вибігає Наталка і теж обнімає Василя.
Василь: Слава, тобі Господи! Нарешті, я вдома!