Іван: А я навіть не пробував. Мені вся ця метушня городська не до душі. Люблю простір, щоб сонце виходило з поля і сідало в поле.
Петро: Аби ще робота була пристойна. Як Василь поїхав я й забув як гроші виглядають.
Іван: Тоді було весело! Добре хоч в тюрму не загріміли.
Петро: А мені байдуже. Як Василь знов щось придумає я піду з ним.
Іван: Тобі добре казати, у тебе діточок нема, а у мене аж двоє.
Петро: Орли без грошей не розмножуються.
Іван: Хоча … куди ви з Василем, туди і я.
Підходить Василь.
Василь: Здоров були побратими!
Петро: Здоров брате!
Іван: Ну, нарешті! Де ж ти пропадав? Здорова.( обнімаються )
Василь:(дивиться на криницю) А це що? Банкет на честь зустрічі?
Петро: А що ж ми не православні, чи не козаки!
Іван: Як водиться.
Всі: За зустріч!
Василь: Так, хлопці, лірику та сльози залишимо жінкам, а тому до справи. Розказуйте як ви довели село, що навіть мого батька побили?
Іван: То все Панько з Грицаем.
Петро: Під ними зараз всі п'яниці села. Злигались з синами Ливоніхи і тепер усім тут заправляють. Навіть хотіли фермера під себе прим'яти, але найшла коса на камінь. Фермер сам колись у тюрмі сидів, так що, приїхали його друзі та заказали Паньку дорогу до ферми.
Василь: Загальна обстановка ясна. А тепер розповідайте що тут було, коли я зник з села.
Іван розливає по другій.
Петро: Ну, будьмо!
Всі: Гей!
Петро: Ти про тую ніч коли арешти почались?
Василь: Так, що тут було після того, як я заскочив до тебе, а потім пішов полем на "Бородьбу".
Петро: Отож, ти заскочив, попередив за облаву і пішов, я одразу побіг до Івана та інших. Позбирали усю макову соломку та коноплі які у кого були і все спалили. Потім, ми з Іваном сховали усю зброю, твого "калаша" та наші карабіни.
Василь: А патрони?
Іван: Все до останнього в надійному місті.
Петро: Облава була жорстока! Знаєш як шукали? Приїхали слідаки із самого Києва, якись афганські ветерани, звірі, а не люди.
Іван: Шукали добре, а головне шукали саме там де все й було. Хтось зрадив, Василь?
Василь: Мені теж так здалось, тому і хочу до кінця розібратись у цій справі.
Петро: А як ти дізнався за облаву?
Василь: Кум в районній прокуратурі працює. Він до моїх сусідів подзвонив та переказав через них, щоб я негайно тікав з села. Ну а далі я й сам здогадався.
А кілька місяців тому я від нього ж дізнався, що термін моєї справи вийшов, тому і повернувся. Де ви сховали зброю?
Іван: У стрісі сарая, де дід Михайло вулики тримає. Вона і досі там. Хай її бджоли охороняють. Вночі нас у район забрали, а обшуки тільки в день почались. А вдень крім діда Михайла хрєн хто до того сараю підійде.
Петро: Це Іван придумав.
Василь: Молодець, я б не додумався.
Іван: Всіх хто був у справі забрали в район. Нас з Петром тримали довше всіх - два місяці. Першими, вже десь через тиждень, відпустили Панька з Грицаем, потім потроху і інших, а нас останніми. Все що в них було так це твої фото, як ти передаєш макову соломку покупцеві. Тому й справу вони завели саме на тебе, а ми вже так, наче гамузом, як твої друзі йшли.
Петро: Але проти нас вони не знайшли жодного доказу, а покупці, яких вони взяли, знали в обличчя тільки тебе, тому справа розпалась і всіх відпустили під підписку про невиїзд.
Василь: А що далі було?
Петро: А далі... тебе нема, що робити ніхто не знає, кожен почав займатись своїм хозяйством, за порядком дивитись нема кому. В кого на горілку не вистачало почали потроху дачників грабувати, а коли в тих вже нічого не було прийнялись і за своїх односельців.
Іван: За Олену чув?
Василь: З Оленою сам розберусь.
Петро: А ти як? Де був що робив? Ми ж про тебе нічого не знаємо. Чули що до донського війська подався, а далі хто зна.
Василь: Три роки воював у Чечні. Після вирішів трохи підзаробити. Там люди багато заробляли, але попався як лох.
Іван: Василь, розкажи як воював, бо тут чого тільки не брешуть за ту Чечню.
Василь: Ну, що розповідати, на скільки я зрозумів ця війна була за гроші. Може мені не пощастило, але я не бачив там жодного ідейного борця за свободу, без грошей там ніхто і пальцем не ворушив. А коли друга чеченьська компанія закінчилась, Чечня перетворилась на величезний східний базар. Торгували всі і усім.
Іван: Так чим саме?
Василь: Та кажу ж усім - зброєю, наркотою, навіть людей продавали, я вже не кажу про будматеріали та крадені машини. Один чечнен казав, що між першою та другою війною крадених «мерседесів» була повна Чечня. Так от, після другої військової компанії усі колишні польові командири одразу перетворились на добропорядних бізнесменів. От і вирішів я, що теж дуже розумний. Залишився там і почав щось купляти, щось продавати. Та не про моє щастя ці шалені гроші. Тамошні бандити швидко вирахували, що за мною ніхто не стоїть, викрали мене та продали у гори. Корочше, попав у рабство до одного такого польового "бізнесмена", і, майже чотири роки, робив на нього, навіть бригадиром став. Так би і залишився , мабуть, у горах на все життя, як би до мого хазяїна, по якихось комерційних справах, не завітав мій колишній командир і не побачив мене.
Петро: І що він викупив тебе?
Василь: Ні. Як досвітчений розвідник він навіть вигляду не подав, що знає мене. А я особовим язиком жестів показав йому, що знаю де хазяїн тримає гроші, та щоб він допоміг мені взяти гроші і втекти.
Петро: А як би не гроші, то не допоміг?
Василь: Хто зна, мабуть ні, там кожен сам за себе. Тієї ж ночі ми вбили вартових, хозяїна, забрали гроші та добре накивали п'ятами. Ох і гналися за нами! І чечени , і федерали. Як би не таємні розвідницькі схрони, що ми залишили ще з війни, то навряд чи втекли.
Іван: То ти тепер багатий?
Василь: Ні не багатий. Коли ми вибрались до Сочі, мій командир зробив мені нові документи, а сам з усіма грошима зник. Але зла на нього не тримаю, свобода вона теж багато коштує.
Петро: Ну з минулим трохи розібрались. Що будемо зараз робити? Ти, як, в селі надовго?
Василь: Кажу вам, як рідним братам, нікуди я із свого села не поїду. У мене тут з’явилась дуже важлива справа.
Іван: От і добре! Наче гора з плечей впала.
Петро: А чим будем займатись? Яка тепер буде наша генеральна лінія?
Василь: Генеральна лінія залишається така як і була раніше: добре працювати, добре заробляти і добре жити! Саме у такій послідовності. Всі хто заважатиме – наші вороги, а хто допомагатиме – наші друзі. Ясно?
Петро, Іван:( радісно ) Ясно!
Василь: Але тепер ніякого кріміналу, все буде тільки по закону. План вже є, подробиці пізніше. У мене до вас є перше завдання. Ось вам гроші, не знаю де і як, але до ранку треба купити десятки два живих кур, двох півнів і півтора центнери картоплі. І все це занести до Маріїї Миколаївни, вчительки. Питання є?
Петро: Є. А навіщо це треба?
Василь: Пояснюю. Будемо робити в селі свій легальний бізнес. Для цього нам потрібно завоювати довіру людей. І коли люди повірять нам, повірять що ми можемо їх захистити, допоможемо їм заробити гроші, тоді і бізнес піде нормально.
Петро: Тобто, тепер у нас буде своє підприємство?
Василь: Так, будемо самі собі хазяйни.
Іван: І як буде називатись наше підприємство?
Василь: "Козацька застава".
Іван: О! Це по-нашому.
Петро: Кріпка назва. Більше питань нема. Скільки ж часу ми без тебе згаяли, Василь!
Василь: До роботи , хлопці, до роботи.
Іван: А може ще по одній?
Василь: Нема часу, встигнемо ще, давайте, швидше до справи.
Петро та Іван йдуть. Чутно як десь далеко гарно співають. Василь задумливо присів на краєчок криниці оглядається, наче когось чекає. Підходить Олена.
Олена: Я так і знала що ти тут.
Василь: Вирішив сидіти до ранку, поки ти не прийдеш. Як колись, загадав бажання і сів на краєчок. От бажання і збулось - ти прийшла.
Олена: Наша криниця давно не виконує бажання. Сам бачиш у якому вона стані - все захащене, а поглянь у середину, чого там тільки нема і старі дошки плавають, і якогось заліза накидали, навіть рама від велосипеда стирчіть. Давно звідси ніхто води не бере.
Василь: А чому ж ти прийшла?
Олена: Звісно не по воду. Тітка Ганна казала, що ти повернувся. Тікати від тебе я не збираюсь, а розмови нам не оминути. Знала що будеш біля криниці сидіти.
Василь: Значить думала про мене?
Олена: !!!
Василь: Ну добре це твоє діло про кого думати, але ж я так розумію Наталка моя донька?
Олена: Розумій що хочеш, але Наталка моя і тільки моя донька, ясно? А про все що колись було між нами забудь.
[justify] Василь: Послухай, я до дому повертався як побита собака, якби не мати то одразу у город подався. А тепер, коли знаю що у мене є донька, наче крила виросли така сила в
