Оксана: О, це ти добре вигадала, а там хто зна може, як кажеш, льодяник і розтане. Як Наталку по-батькові записали?
Катерина: На честь діда - Василівна, а там думай що хочеш.
Оксана: Це добра новина.
Катерина: Піду, ще треба корову переп'яти та у поросяти по порати. Ну, що домовились?
Оксана: Еге ж, домовились.
Катерина йде до себе, Оксана заходить у хату. Чутно як під'їхав мотоцикл. У двір заходить Василь.
Василь: (гукає) Мамо! (виходить Оксана) Мамо, мене ніхто не питав?
Оксана: Тітка Ганна заходила. Дуже лаялась. Питала чого твої хлопці молоковоза у село не пускають. Вже тиждень, як молоко нема куди діти.
Василь: Правильно роблять. Де це чувано щоб за банку молока давали 2,40. Я директора молокозавода попередив, що не дам грабувати своїх односельців. Поки ціна не підніметься до 3,50, жоден молоковоз у село не заїде. А тітці Ганні перекажіть, хай молоко дачникам продає та сир робить.
Оксана: Звідки ти у мене такий? І до всього тобі є діло. А як позбираються баби з усього села та прийдуть тебе бити?
Василь: А я їм на цифрах швидко все поясню. Краще два, три тиждні потерпіти, але потім весь рік нормальні гроші отримувати.
Оксана: І яке тобі діло до чужих грошей?
Василь: По-перше, ти теж здаєш молоко, а по-друге, я збираюсь пустити регулярний автобусний маршрут від нашего села, через Прилуки на Київ, і дуже хочу щоб у мешканців села були гроші на квитки. От і виходить, що піклуюсь я не тільки за чужі але й за свої гроші.
Оксана: Синку, поїж трохи. Я млинців з сиром напекла, ковбаска домашня і компоту ціла виварка?
Василь: Так, поїм, але пізніше. Я за паперами заїхав, треба дещо в сільраді підписати. Як приїду будемо обідати.( Василь заходить у хату, бере папери, виходить, сідає на мотоцикла та їде)
До воріт підходить Дмитро Иванович.
Дмитро Иванович: Аго-о-у? Хозяйка открывай.
Оксана: Іду, іду.( відчиняє ворота) Ого! Що це ви навезли?
Дмитро Иманович: (Проштовхує у двір возика з дошками та банками з фарбою) Это Василь заказывал. Я сейчас в отпуске, но пришлось в город по делам съездить. А мне не трудно. Я на багажнике своей "Волги" и не то возил.
Оксана: Ви сідайте, Дмитро Іванович, відпочиньте трохи. Молочка холодного будете?
Дмитро Иванович: От вашего молочка не откажусь. Конец августа, а жара не спадает.( Оксана виносить молоко). Что, Василь строить чего хочет иль ремонтировать?
Оксана: Не знаю, Наче все в порядку. Покійний мій Михайло коли щось будував, то будував добре. Навіщо Василю ці дошки?
Дмитро Иванович: Оксана Петровна, сколько тут живу, пожалуй уже девятый год, а все равно не могу понять некоторых вещей.
Оксана: То запитуйте.
Дмитро Иванович: На сколько я знаю вас зовут Оксана Петровна Шибко, а почему вас соседи Стешиною зовут?
Оксана: Так Стешина моє дівоче прізвище. От люди за звичкою і звуть мене Стешиною.
Дмитро Иванович: А что за село такое "Боротьба"? Я вроде в округе и сёл таких не видел.
Оксана: Це в сусідній Макузєївці колись був колгосп під назвою "Боротьба до повного комунізму". Колгоспу нема, а ми все одно за звичкою називаємо Макузеевку "Боротьбою".
Дмитро Иванович: Понятно, а как там мой крестничек поживает?
Оксана: Це ви за виноград? Спасибі, добре. Розкинувся майже на всю стіну. І хату менш пече і дивитись на двір приємніше. Врожай буде чималий. Василь каже сік будем робити. Хоче навчитись з усього соки та консерви робити.
Дмитро Иванович: Виноград обрезать нужно, тогда и урожай будет больше. Знаете как человек додумался виноград обрезать? Как-то один хозяин, еще в Древней Греции, забыл привязать своего осла и кудато надолго ушел. А осел, не будь дурак, подошел к винограднику и как следует его объел. Уж не знаю, как он потом ругал осла или нет, но на том месте, где "поработал" осел урожай был в несколько раз больше. Говорят потом греки этому ослу даже памятник поставили. Ну ладно, побегу дальше. Спасибо за молочко, а вечерком загляну еще, покажу как правильно его обрезать.
Дмитро Иванович йде. З'являється сусідка Макарівна.
Макарівна: Оксано?
Оксана: Чого тобі?
Макарівна: А Василь є?
Оксана: Нема, пізніше буде. А нащо він тобі?
Макарівна: Я потім зайду.( Макарівна уходить)
Оксана: Що за часи настали? Бувало й за тиждень ніхто не зайде, а тепер наче штаб якоїсь армії.
Картина друга
Вечір того ж дня. Двір Оксани Шибко. Василь на верстаку рубанком стругає дошки. На лаві сидять дід Михайло та Дмитро Иванович.
Дід Михайло: Еге ж! Що виходить, у тебе, Дмитро, одна хата у городі, друга в селі, а у мене тільки одна в селі. То я й питаю де ж справедливість?
Дмитро Иванович: Вы так рассуждаете, буд-то я пришел и отобрал у вас другу хату. Я купил её за свои деньги у нащадков умершей старухи. Купил перекрыл крышу, обложил кирпичём, провёл газ, на месте огорода посадил сад, и всё это собственными руками. И теперь когда я из заброшенной никому не нужной хаты сделал удобное жильё вы мне говорите: "где справедливость?"
Дід Михайло: Я кажу, що все життя пропрацював у колгоспі, всі свої молоді сили віддав державі і що я маю? Стареньку хату та невеличку пасеку, яка мене годує.
Дмитро Иванович: А с бабою на двох восемь гектаров приватизированной земли? Это далеко не "хухры-мухры"! И, вообще, я что ли виноват во всех ваших бедах!
Дід Михайло: Не знаю хто! Але всі ви там у городі весь час щось вигадуєте і від цього стає все гірше і гірше. Навіщо розламали колгоспи? Кому вони заважали? Га?
Дмитро Иванович: Василь, хоть ты ему скажи! У меня нет сил объяснять этому демагогу. Софист проклятый.
Василь: Діду, я вже не знаю скільки у вас класів освіти, але зрозумійте все що навкруги робиться має свої об'єктивні та суб'єктивні причини. Я кілька років був у Росії, і в Ростовський губернії і Краснодарському краї, так там у багатьох селах колгоспи залишились і навіть непогано працюють. Хочете запитати чому? Ну, суб'єктивні причини всюди різні, про них нема чого говорити. А що до іншого, то так історично склалось, що росіяни жили сільскогосподарськими спільнотами. Як пише історик Ключевський...
Дід Михайло: А де ж ти його читав? Ти ж крім сільскої школи ніде не вчився?
Василь: Та той хазяїн, у якого я в полоні був, колись МГУ закінчив, він за радянські часи був секретарем райкому і вдома у нього гарна бібліотека. За чотири роки я її майже всю прочитав. Так от, як писав Ключевський, на півночі серед лісів люди жили гуртом. Так було легше корчувати дерева, запасати на довгу зиму харчі може ще щось, я вже не пам'ятаю, корочше з давніх давен іншого життя як у спільноті ці люди не знали. А на
Україні більшість землі під степом та лісостепом і люди звикли жити хуторами. Тобто, як зараз кажуть сімейно-фермерським хозяйством. Потім хутори розросталися та перетворювались на невеличкі села, але все одно у кожного селянина була своя особиста земля. І так було до введення кріпацтва.
Дмитро Иванович: Вот, молодец козак! Даже в тюрьме зря время не терял.
Василь: Так от до чого я це все кажу. У нас, українців, так історично склалось, що нема тяги до спільної праці. Нам завжди була миліша своя, будь яка маленька , але своя земля, свій дім, своя худоба. Я зовсім не хочу казати добре це чи погано, просто пояснюю чому всі наші колгоспи так швидко розпались, а у росіян де-не-де і досі працюють. Ну і друга причина: до нас, врешті-решт, завітала науково-технічна революція.
Дід Михайло: А це що за лихо таке по нашу душу?
Василь: Довго пояснювати не буду, тільки наведу приклад. Наш фермер із десятком найнятих хлопців зараз обробляє половину усієї колгоспної землі і це на тій самій техніці яка була у колгоспі. Тобто, тільки помінявши фінансово-організаційну систему виробничі показники виросли майже в десять разів. А якби в нього була сучасна техніка, то мабуть обійшовся і без найманців.
Дід Михайло: А що іншим робити? Чи вашій революціі обов'язково потрібно, шоб я жив у злиднях?
Дмитро Иванович: Вы еще хорошо отделались! В Америке разорившиеся фермеры кончали жизнь самоубийством.
Дід Михайло: От дурні. В них що городів не було, чи картоплі?
Василь: Не треба плутати, там були інші обставини, хоча саме наука і допомогла більшості американьських фермерів збанкрутувати. Нічого не вдієш – це об’єктивні обставини розвитку усього людства.
Дмитро Иванович: Ну, что понял, чем дед бабку донял? Не эффективен твой колхоз для работы. Вот воровать было удобно, не спорю, а все остальное не очень.
Дід Михайло: І що ж нам селянам тепер робити? У город їхати?
Василь: А це кожен сам вирішує. Хто хоче хай їде, а нам і тут робота знайдеться.
Дід Михайло: О! Диви, Іванич, як очі заблищали. Мабуть щось вигадав.
Дмитро Иванович: Вася, неужели что задумал?
Василь: Боюсь казати, знаєте, як буває - розпотякаєш, а потім нічого не вийде.
Дмитро Иванович: Это когда перед плохими людьми, то сглазят, а друзьям можно.
Василь: Ну, ви перші після Петра та Івана, хто про це буде знати... Задумав я от що: почну з регулярного автобусного рейсу: Село - Прилуки - Київ. В автобусі зробимо великий вантажний відсік.
[justify] Дід Михайло: Мед у