Черв'як

    Ранок, літній ранок, нескінченно довгий літній ранок. Зарослою польовою дорогою, порушуючи тишу брязкотом, галасливим сопінням, гикавкою, а деколи й досадливо обуреним чортиханням, мчить на розбитому велосипеді хирлявий на вигляд рибалка, одягнений у не доведи Господи що, а саме в те непристойно зношене та майже завжди дещо неохайно паскудне, що любить напнути на себе це неспокійне та невибагливе плем'я одвічно охочих до ранкового клювання громадян. Поклажа, найдорогоцінніша поклажа за його плечима, жмут пов'язаних вудок всіх кольорів і розмірів, то снує догори, коли велосипед, трохи нахилившись, ненавмисним ривком пірнає в западинку, калюжку чи просто вириту сумлінним псом ямку, або раптово, коли велосипедисту вдається з розгону вискочити на деяке підвищення чергового горбка, вельми чутливо та боляче, з усього розмаху плескає рибалку по щуплій його спині, вірніше, по надзвичайно делікатному й вразливо значущому її закінченню, що знаходиться трохи нижче пояса.
    До речі, треба зауважити, що цей хитромудро розміркований маневр, а саме вискакування з розгону з ямок і западинок, а іноді й непередбачено глибоких калюж, не завжди вдається квапливому рибалці, тому що ланцюг велосипеда вочевидь старезний і зношений (до того ж його слабко натягнуто), тому що зубчатка, точніше незмінно належний до неї атрибут - настовбурчені колючим їжаком зуби, давно ступлено стерта та безсило слабка, як жалюгідно слабкі зуби вісімдесятилітньої шепелявої старої, тому що заднє колесо, голосно скриплячи й виляючи з боку на бік, виписує по трав’яній росиці та дорожньому пилу готичну хитромудрість витончено небачених вензелевих вісімок. Тому, варто лише велосипедисту необачно упіймати ґав та при підйомі натиснути від усієї окрилено нетерплячої рибальської душі на скавчачи педалі – мерзенний і остогидлий ланц підло зіскакує з цієї самої зубчатки, змушуючи мандрівника в який вже раз безславно покидати сідельце та, прикро лаючись, перекидати свого норовливого залізного коника навзнак , щоб знову, нашвидкуруч, квапливим поспіхом, прилаштувати заіржавілий ланцюг на належне йому, відведене самим Господом Богом, гідне його званню та призначенню законне місце.
    Втім, саме те, що перед нами рибалка, зовсім необов'язково виводити з наявності бідолашного жмута вудок, похапцем перев'язаних першою-ліпшою шнурівкою. Але прискорене дихання й гучне, по-юнацьки гучне серцебиття, але радісне збудження очікування, але посмішка, що час від часу несподівано та раптово блукає на губах (звичайно непосвяченому читачеві дивно незрозуміла та абсолютно ні з чим не пов'язана, подекуди її ще називають пришелепуватою), замарена посмішка щасливого та водночас мрійливого, нестямно-одержимого завзяття - все це разом, смію зауважити, є незаперечною ознакою високо одухотвореного створіння під лагідно милозвучною назвою - рибалка.
    Однак наш рибалка вибрався вочевидь рано. Ще все спало, віддаючись розкоші досвітнього спокою та блаженству ранкового сновидіння, розкоші того чуттєво солодкого й водночас чуйного сновидіння, коли витончена снага полохливої уяви цнотливо чиста та прозора, коли легкий серпанок примхливо оманливого мріяння плине над вашою головою, являючи перед очима бажані картини - одну яскравіше, жвавіше й натхненно спокусливішу за іншу, коли дрімота хвилинного забуття небесною принадою обману чарує ваш розум, коли... Одним словом, ще все спало, тихо й мирно віддаючись лінощам досвітнього забуття.


    Спали птиці, в чуйній напівдрімоті примостившись край затишних своїх гніздечок над численним, крикливим і ненажерливим потомством, що ще не встигло позбутися м’якого та привабливо ніжного, як дотик материнської руки, пуху. Спали спритні й верткі миші, яким минулого, осяйно жаркого літнього дня після щасливої біганини округою полів і городів підфортунило понатягати в дрібнопомісні свої нірки безліч дорогоцінного скарбу: зерняток, стеблинок, пір'їнок, та й іншого безсумнівного в наших очах мотлоху. У чималій калюжі, безтурботно закотивши опуклі оченята та з очевидним задоволенням виставивши з води передні лапки й широко усміхнену умиротвореним спокоєм фізіономію, спало зелене жабеня галантно привабливої, з витонченим лоском перламутрового переливу, колірної зовнішності. Жабеня, яке лише нещодавно перейшло з убогого чину темношкірих пуголовків до величі титулярного кошу яскраво голосистих жабок, надзвичайно пишалося цим своїм чудовим перетворенням, цим несподіваним стрибком у ієрархічній табелі кар'єрного росту, цим подарунком мінливої долі, цією посмішкою відтепер прихильної йому, непостійної та примхливо непередбачуваної планиди.
    Також чим ще останнім часом вельми пишалося наше жабеня, так це спритною стрункістю надзвичайно рвучко стрибучих і рухливо прудких задніх лапок. Саме тепер, коли гігантська хвиля здійнята велосипедним колесом, що раптово влетіло до калюжі, накрила його з головою, саме тепер, блискавично розвернувшись углиб, очманіле та нічого не розуміюче, воно з особливо героїчним завзяттям сильно й безглуздо почало борсатися перетинчастими й стрункими своїми задніми лапками та... майже миттєво опинилося в благодатно рятівній каламуті знайомо мулистого дна.


    Однак, ще було очевидно рано. Все дрімало, втішно прохолоджуючись у сірій млі досвітнього спокою. Сонце, легкою блискавицею лише позначивши місце свого сходу, мабуть ще не могло зігріти ні турботливої птиці, ні моторної миші, ні метелика, ні бабки, ні навіть найдрібнішої, самої незначущої, крихітної чорної мурашки – тої, що відбилася від свого мурашника та й чекає тепер під листочком чебрецю першого сонячного променя, щоб за тінню деревоподібних, високих трав вгадати надійно рятівний напрямок майбутнього шляху. Хоча, звичайно, мурашка могла забратися й десь вище, наприклад, на самий верх будь-якої травинки, і вже звідти, докладно та розсудливо, провести рекогносцировку довколишнього ландшафту, що вона, мурашка, раніше з незмінно супутнім успіхом робила не раз. Але саме тепер це зробити було неможливо. І зробити це було неможливо з однієї вельми простої та важливо значущої причини, усе навкруги: трави, кущі, птахи, миші, бабки, листя, не розквітлі суцвіття, розквітлі суцвіття, стебла, гілки, зав'язі, дерева, сама мурашка та й взагалі все, все, все довкола, навіть небачене по вишукано витонченій, ажуровій красі  штудерно вигадливого оздоблення павутиння - усе довкіл, весь благословенний промислом Божого провидіння, весь благословенний втіленням любові та досконалості, весь благословенний Божий світ, яскраво виблискуючи сліпучим багатством срібла, діамантів і перлів, потопав у холодно тремтливій свіжості вранішньої роси.
    Навислі химерними гірляндами опуклі, прозорі, великі краплі цієї самої роси, відбиваючи в собі як у перевернутому задзеркаллі, відбиваючи в собі весь чудернацький довколишній світ, нестримно стікаються між собою, наливаються пружною своєю силою та вагою, чудно округлюються завершено цілковитою своєї повнотою та... та й, врешті, падають униз, гучно вдаряючись об землю та розбиваючись з цим веселим, дзвінким звуком удару, розбиваючись на найменший, не помітний неозброєному окові, одрадно цілющий вологий пил. Все було мокре. Все було мокре й звабливо прекрасне водночас...


    Втім, не завадило б зауважити, що було холодно. Наш рибалка, завзято вчепившись дещо задубілими руками в холодний і мокрий руль, відчував всім своїм тілом… що замерз… Разом з тим Ростислав Іванович, що їхав попереду на старенькому мопедику, який час од часу лячно та несамовито страхітливо кахикав зношеним моторчиком, був радісно збуджений бурхливою думкою щодо майбутнього лову та й зовсім не звертав увагу на геть піднесено захеканого свого друзяку, який вже неабияк відстав і вочевидь абсолютно не знав цієї дороги...


    Але тут, любий мій читачу, нам належить зупинитися, уважно оглянутися та й згорнути убік, з тим щоб перевести дух і звести тісне знайомство з нашим, абсолютно безсило виснаженим  рибалкою. Незайвим при цьому було б провідати ім'я, походження, цивільний статус, сумні або навпаки радісні сторінки багатостраждальної його долі, а також те, як він опинився тепер на цій польовій дорозі, в передранкову годину досвітньої роси й тихого забуття.
    Отже, той, з кого ми почали своє оповідання, іменувався Андрієм... Андрієм Гулі... Андрієм Вільгельмовичем Гулі...


    Бачу, бачу, перебірливий мій читачу, твою поблажливо іронічну посмішку, знаю, що тобі не раз траплялося зустрічати на сторінках інших, багато цікавіших оповідань більш чудово вигадливіші імена не тільки головних але й стафажно другорядних героїв.
    Письменникам, з мерзотності їх невгамовно марнославного єства, вільно змагатися в дотепній винахідливості оригінальних, нечуваних раніше назв, вся зваблива краса яких, смію припустити, беззаконно ґрунтується виключно на дратівливій для вуха несподіванці в поєднанні зрідка вітчизняних, а часто й зовсім чужих, навдивовижу незрозумілих за своїм значущо надуманим вибриком - звуків й іменувань. Однак ім'я нашого головного героя геть чисто не залежить від навіженої примхи очманіло винахідливого автора.
    З усім одкровенням, властивим виключно цим самим безсоромно винахідливим авторам, смію запевнити, що наш Андрій Вільгельмович звався саме Андрієм Вільгельмовичем лише тому, що батько його, Вільгельм, в давній, тривожно неспокійний час сорокових років минулого століття, час безславно розбійного захоплення шматка фінської землі своїм жадібним і нестримно нахрапистим сусідом, вирішив дещо спадлючити перед новою владою, перед обставинами та реаліями нового, принесеного ззовні буття, захотів заслужити прихильний погляд нового начальства та й взагалі, взагалі захотів в цьому неймовірному котлі народів і нових, безумовних до виконання правил здаватися, а в подальшому можливо й бути, - бути своїм. Саме тому він і назвав свого сина на новий, схвалюваний і заохочений тим самим ‟новим” начальством манер - Андрієм.
    Однак сам Андрій Вільгельмович при знайомстві з новою, раніше ним незнаною людиною, у все своє життя відчував почуття істинного, невимовно безмежного задоволення та тихо марнославної втіхи, спостерігаючи піднесено здивовану брову співрозмовника, який уперше почув не зовсім звичайне поєднання слов'янського імені та й німецького, добірно німецького, по батькові - Вільгельмович.


    За походженням, як вже здогадується мій читач, Андрій Вільгельмович був споконвічний фін. Втім, й вся його лисава та кирпата фізіономія зразу ж і негайно поспішала ніби навмисне стрибнути в очі та й повідомити першому зустрічному, що ці абсолютно невиразні риси обличчя, ці худі плечі, ця сутула спина невисоко непоказної й щуплявої та слабосилої його фігури належали, належать і можуть належати виключно уродженцю суворих скель та соснових лісів безлюдно неприступної та віддалено глухої фінляндської сторони.
    Взагалі, Андрій Вільгельмович був мирна, тиха істота з тієї нешкідливо недолугої породи сором’язливо скромних  людей, які поспішають з усім і завжди