уваги на боязкого свого сусіда, переглядав якесь відео. Значущий вираз зацікавленої серйозності й незаперечної зосередженості на його обличчі час від часу красномовним і несподіваним чином змінювався легкою посмішкою приємно захопленої згоди та благочестиво піднесеного задоволення...
Автор змушений з належною пристойністю простодушного щиросердя зізнатися, що відео не носило загальноприйнятого характеру привабливої цікавості, скоріше навпаки - це було неперевершено епохальне, недосяжно найважливіше з цілого ряду необхідно найважливіших (себто непотрібно бездарне й безнадійно нудне), відео виступу правителя тієї країни, де мали честь проживати й Андрій Вільгельмович, й Ростислав Іванович, й поважний великоможний пан у мішкуватім костюмі несподівано землистого відтінку.
Втім, нам абсолютно байдуже, якого саме правителя й навіть більше - правителя якої саме країни з задоволенням блаженно найщирішого пієтету слухав у переповненій маршрутці означений пан. Всі властителі рівні, тож Андрій Вільгельмович небезпідставно вважав навіть, що всі вони суть одне й те ж саме, суть одне лице, суть одна людина, або ж, якщо вже бути дуже невимогливим у благодушно поступливих своїх припущеннях - найближча, кровна рідня (як-то, наприклад, рідні, або ж на крайній, припустимо, винятково дивовижний випадок - двоюрідні брати). І тому, чи з'являлося це лице в образі карликової лисавої гниди з жалюгідним убожеством брехливо грайливих оченят, в подобі козирного франта з апофеозом настовбурченого чуба та пісенною дичиною солов'їного звучання, або ж просто в значенні пафосно зарозумілого актора, пишномовного декламатора піднесено нікчемної брехні - наш фін із однаковою байдужістю дивився на ці втілення, твердо знаючи наперед, що це те ж саме, здавна знайоме, нічим не примітне, нудне та артистично споганене обличчя.
Відвернувшись, Андрій Вільгельмович із щирим інтересом почав знову розглядати дачників із вінками - але ті як і раніше перебували в суворій неприступності гордовито похмурого свого умонастрою...
Щось, однак, заважало Андрію Вільгельмовичу, - щось тривожне та невідступно нав'язливе...
Втім треба зауважити, що, як і раніше, не дивлячись навіть на рух і відкриті віконця, було нестерпно душно та огидно пахло... раптово Андрій Вільгельмович, на превеликий свій подив, абсолютно несподівано та очевидно зрозумів нарешті, чим саме, настільки препаскудно мерзенним, настільки непристойно бридким та запаморочливо відразним, смерділо в салоні маршрутки, - млосно солодкий, нудотливий запах землі та черв'ячного житла, ще недавно за настільки сумних обставин чутий на рибалці, мутив зомлілий розум і готовий був, здається, у вельми конфузній конвульсії вивернути саме єство... Дещо здивований і навіть вражений цією обставиною Андрій Вільгельмович обернувся до сусіда, аби по добросердності простакуватої своєї душі поділитися випадковим відкриттям...
На щоці респектабельно високоповажного пана виднілася свіжа подряпина, походження якої цілком резонно можна було б віднести до невдачливої поспішності ранкового гоління...
Щось несподівано знайоме та незбагненно десь бачене раніше знов начебто здалося, невиразно привиділося Андрію Вільгельмовичу в гладко закруглених рисах... черв'ячного обличчя...
Черв'ячного?.. черв'ячного ??.. Чи не помилився автор, за інерцією багатослівно проворного письменництва вписавши нерозсудливою рукою своєю це випадкове слівце?
Саме черв'ячного! мій недовірливо скрупульозний читачу, ти, що завзято вишукуєш між рядків безхитрісного оповідання витіюваті натяки майстерно закамуфльованого глузду. Та й годі! Неперевершено сумлінному авторові цієї безсумнівно правдивої історії притаманна виняткова прямота квітчасто словникового звороту та невигадлива простота дослівно літерального переказу. Ти не помилився, швидкими очима промайнувши над цим слівцем - саме черв'ячного!
Перед приголомшеним сантехніком, абсолютно вільно та невимушено споглядаючи відео значущо доленосного виступу, в піднесені (у нахабстві!) зарозуміло самовпевненого достоїнства (тобто неприступно велично та урочисто, ніби геть не розуміючи неосяжної, зневажливо блюзнірської скверни недавнього свого протиправно злочинного проступку) сидів учорашній його черв'як! Добре розвинений (шести сантиметрів із гаком!) представник сановито черв'ячної раси, немов із навмисним викликом зухвалого свавілля, сидів поруч! Той самий, мерзенно нікчемний, підлий хробак!..
Розгублений Андрій Вільгельмович не міг вимовити й півслова... поспішний здогад обпік його уяву, але так і застряг нерозв'язною очевидністю впертого парадоксу...
Як черв'як? Чому черв'як? Яка дурничка - черв'як! Чому не миша, не жаба або ж, наприклад, припустімо навіть не слимак? Навіщо обов'язково та неодмінно черв'як? Припустімо навіть, що всякий хоч трішечки поважаючий себе черв'як має право на величні риси гладко закругленого обличчя, припустимо навіть, що можна було б погодитися з цією його неспішною рівністю самовпевнено значущого погляду та неприступно мовчазне представництво гордовито амбіційної постави, припустімо навіть, що ніхто та й не ставить під сумнівний докір, під сумнівний докір - щастя цього черв'яка мати бездоганно підігнаний костюм несподівано землистого відтінку, припустімо, що й туго зав'язана на багряній шиї краватка також не викликає серйозних заперечень - але планшет?!..
Для чого та й звідки навіть у сучасного, велично вифранченого черв'яка в руках опинилася ця делікатно несподівана та вишукана річ? Та й взагалі, навіщо відео саме надзвичайно значущого, офіційного виступу першої особи держави переглядав хробак? Боюся вже вимовити, чи не збирався він глумливим чином підточити самі... самі основи?
Андрій Вільгельмович із страхом знов глянув на планшет - в екстазі пафосного запалу, витіювато ясно, дохідливо та невибагливо доступно з матового дзеркала екрану красномовно промовляв... промовляв президент-черв'як!
Він також був одягнений у елегантно підігнаний костюм, на шиї красувалася елегантно зав'язана краватка, говорив доладно розсудливо та й неперевершено дохідливо та ясно (здебільшого за речі безглузді й очевидно зрозумілі), але замість лиця... відверто та виразно... наполегливо та глумливо... проступало розгодоване рило самовдоволено здичавілого черв'яка!..
Нещасно переляканий наш Андрій Вільгельмович до самого кінця моторошної цієї подорожі не смів не тільки що зі страхом поглянути на раптом зміненого сусіда та жахливий планшет у його руках, але навіть і ворухнутися на потерто зношеному своєму сидінні. Втупившись зніяковілим поглядом у ближній похоронний вінок, він, здається, намагався прочитати на примхливо згорнутій траурній стрічці традиційний вимисел прощально слізливої відозви... Думки, феєрично непослідовні, нескладні думки, мимовільним роєм кружляли в його бідній голові... а втім, автор залишає помірковано здогадливому читачеві самому, на власне зрозумілий розсуд скласти уявлення за рід і порядок думок нашого героя.
Також не беруся докучати тобі, о мій розважливо премудрий читачу, довгим переказом того, що саме пережив Андрій Вільгельмович після приїзду. Кілька днів потому вразливий фін був, як то говориться, ніби сам не свій. Черв'яки, сановито слизькі, всюдисущі черв'яки маячили йому усюди - у шафі, за холодильником, під ліжком і навіть... - в дзеркалі, в запиленій старизні дзеркального відображення Андрій Вільгельмович боявся побачити раптом (зненацька й виразно) нахабну зарозумілість смішливо презирливої черв'ячної пики.
Але минав час, ні в шафі, ні за холодильником, ні під злегка похиленим на бік, нещасно скрипливим ліжком не виявлялося навіть найменшого натяку на самовдоволено знахабнілу живність неспішно повзучих, жирних і лінивих хробаків-сибаритів. Дзеркальне відображення також у свою чергу заспокоювало - на Андрія Вільгельмовича дивився в занепокоєнні допитливої серйозності все той же знайомий лик скромно невиразної та прикро застарілої сантехнічної парсуни.
Цілком заспокоєний і підбадьорений цими обставинами Андрій Вільгельмович тим охочіше запевнив себе, що те, що сталося в маршрутці, йому здалося, що поважний пан біля вікна був всього лише поважним паном вельми шанованої й дуже, дуже, дуже строго значущої зовнішності (але ніяк не більше того), що відео з правителем тієї країни, де мали честь проживати й Андрій Вільгельмович, й Ростислав Іванович, й той же благословенно високоповажний пан у мішкуватому костюмі невизначено землистого відтінку, - надзвичайно значуще, значущо найважливіше з цілого ряду необхідно найважливіших, знаменно визначних і безперечно епохальних відеооповідань саме з правителем і за правителя, але жодним чином не за негідно пасквільного, нікчемного та самовіддано крикливого черв'яка.
Увірившись у благословенній мудрості несподівано рятівного свого міркування, Андрій Вільгельмович ніби ожив, ніби воскрес; з веселим ентузіазмом (у тихому задоволенні вочевидь очікуваного результату), як би ненароком, він підглядав у старій запиленості дзеркального відображення незмінно переможний погляд пречудово й здавна знайомої йому фізіономії. Тоді Андрій Вільгельмович цмакав язиком, хитро мружив очі, хмикав і, надзвичайно задоволений собою, вирушав геть... проте ненадовго, але саме з тим, щоб щонайбільше за півгодини абсолютно випадковим чином знов не з'явитися перед тим же привітно виправдувальним і рятувальним своїм дзеркалом.
Все вляглося та заспокоїлось, все само собою вгамувалось і притишилось. Андрій Вільгельмович знову став цілком діяльним, сповненим радісних надій сантехніком із захоплюючою та зачаровано райдужною перспективою планів на майбутнє. Сам Андрій Вільгельмович підсміхався над недавніми своїми страхами, тепер йому здавалися надзвичайно дивовижною нісенітницею та дурістю - і пан біля вікна, і траурні вінки, і той самий навіть президент з його квітчастою нудьгою завчено самовпевнених і докладно беззмістовних промов.
Однак і то - оговтавшись від незбагненно дивовижної халепи, Андрій Вільгельмович повернувся до нав'язливої ідеї рибальського дозвілля та вирощування для того добірно вертких і пружних красенів-хробаків. Нетерпляче полохлива його натура прагнула дії, піднесено натхненне серце немов птах, що вирвався з пут і бажає забути ще недавні свої страхітливі жахи, жадало дієвого докладання зусиль, думки плуталися в хвилююче пристрасному передчутті щастя та свята, царини, що широко відкривалися перед невгамовним внутрішнім поглядом...
А втім, саме за царину, вірніше, матеріалістично чуване її втіленні, Андрій Вільгельмович почав піклуватися насамперед. На пустищі, за будинком, в якому мав честь проживати наш герой, він любовно поклав око на невелику, цілком прийнятну йому ділянку покинутої та ні до чого не придатної землі. З давніх-давен сюди скидали будівельне сміття та інше-друге непотрібне паскудство та мотлох, тому, здається, ніхто б не міг і
