нашого майора.
Погодившись з отим своїм потаємним запевненням у силі та досвіді пізнання, Андрій Вільгельмович почав творити. Спочатку несміливо й боязко, тихо й майже непомітно він дозволяв собі лише поміняти в віддаленому, затертому кутку якогось незначного документа щось занадто нахабно підперту в боки, крикливу букву А на привітно благовидну послушницю О, або ж нерозумно настовбурчену колючим своїм їжаком літеру К на спритну та жваво податливу, ту що завжди готова втішити погляд й зігріти душу, язикату щебетушку Л.
Та й взагалі, у натовпі покірних його волі та примсі друкованих знаків утворилася нечисленна, але особлива партія обраних улюбленців, партія символів, найбільш часто згадуваних на письмі міжрядкового оповідання, вибрано наближених його, Андрія Вільгельмовича, прихильно уявній увазі та утішно доброзичливому милуванню. Решта ж алфавітної маси була відтіснена до розряду іноді необхідних за смисловим звучанням, але низьких по статутному своєму становищу (менш бажано достойних згадки на письмі) підданих.
Втім згодом, маленькі успіхи таємної його творчості перестали задовольняти велич масштабів оригінально розгорнутого й невгамовно зростаючого генія. Андрій Вільгельмович жадав більшого, був здатний до більшого й, головне, був готовий до більшого. Картини, які вимальовувались перед його поглядами, були звабливо прекрасні, образи - спокусливо витіюваті, і тому натхнений задумом все нових і нових казкових сюжетів, фантасмагоричних видінь і повчальних іносказань він прагнув передати їх на листі у всій натхненно-неприборканій, буйній красі первозданного творіння.
Пишні в'язі, на перший погляд, нічого не значущих букв і цифр почали, до невимовно захоплюючого задоволення Андрія Вільгельмовича, почали вибудовуватися на напівпорожньому просторі смиренно понурого відомчого рядка. Згуртовано рівними, щільними рядами ці букви й цифри, зливаючись і поглинаючи в собі (вербуючи в свою незліченну рать) споконвічно законну цифру документа, утворювали той самий парадно урочистий, красномовний стрій вигаданого оповідання. Чи можливо собі уявити тріумф самодіяльного автора, який почув уперше, який відчув у повну силу правильну податливість слухняно говірких письмових знаків ?!
Зауважимо й те - малозрозуміла несподіванка цих поетично проникливих писань здавалася б дивакуватою та чудернацькою лише для тебе, простодушний мій читачу. Андрій Вільгельмович міг розтлумачити суть написаного з будь-якого, самим випадковим чином вибраного місця будь-якого ж, самого незначного й заваляще другорядного документа, що пройшов через його руки.
О жаль моєї душі! О смуток! О печаль! Серцева, непереборно скорботна печаль оповідання!
Само собою є зрозумілим, що творчі звершення Андрія Вільгельмовича не могли довгий час залишатися непоміченими. Серед найближчого оточення будь-кого з людей незмінно знайдеться якийсь сумлінний доброзичливець, якийсь потаємно незримий приятель, який завжди буде радий прислужитися ближньому та й цілком по-дружньому, добровільно та простодушно вкаже дорогоцінному своєму товаришеві, найближчому його оточенню та й просто всьому світу на будь-яку мізерно дріб’язкову, випадкову, жалюгідно копійчану помилку, на найменше незначущий непотріб, який невідомо яким чином, невідомо якими шляхами цей люб'язний доброзичливець самою докладною манерою довідається, рознюхає та й виведе назовні. Немає навіть такого відчайдушно приховуваного, зазвичай приховуваного за замовчуванням факту, якого б не проник допитливо доброзичливий погляд цього, втім, гідного чоловіка.
Крім того, ще зовсім не рідкість особливий, марнославно неспокійний сорт людей, головний акцент існування яких, чудно показовий, визначний акцент існування, зводиться завжди, всюди й єдино до здійснення потаємно заповітного, віддавна виплеканого та завзято випещеного в собі бажання, здається, єдиного бажання всього їх цілеспрямованого життя, - безмежного бажання слави. Тому вся суть помислів, надій і сподівань невгамовних здобувачів цієї самої, капризно невловимої й непостійної слави одвічно зводиться до одного - пошуку всіма можливо доступними шляхами хоч якої-небудь подоби нарочитої популярності та визнання.
Саме для таємничого (в їх очах) священнодійства - дотику до блукаючої з вуст в уста галасливої популярності, нехай навіть самої зубожілої та безглуздо нікчемної, ці люди готові на все - як на небачено жертовне самозречення в звершеннях нечувано високого героїзму, так і на самобутньо оригінальну ницість нечувано огидних і мерзенно недостойних діянь. Причому цим людям, по їхній любові до слави, зовсім навіть байдуже, чим саме прозвучить, що саме позначить їхнє ім'я в майбутніх оповідках слуху, пліток та спокусливих помовок.
Андрій Вільгельмович також у свою чергу міг би (та мав на те всю безперечну серйозність підстав), щиросердно нарікаючи й жорстоко обурюючись, згадати одного достойно славнозвісного, приязно найдобрішого чоловіка, одного люб'язного доброзичливця, одного колишнього свого товариша по службі, одного капітана, який формально, по чину служби, знаходячись під безпосереднім началом нашого майора, будучи дещо молодше й по роках, тим не менш був прийнятий самим Андрієм Вільгельмовичем із належною великодушністю прихильного наставництва, а саме - добродушно приязно та поблажливо відкрито. Капітан був вхожий до будинку Андрія Вільгельмовича, користувався всіма правами мало не довіреного приятеля Андрія Вільгельмовича та й по отій самій покладливій поблажливості його, Андрія Вільгельмовича, дружньої прихильності був поставлений мало не на рівний щабель, займав статусне положення чи не рівного йому товариша. Старшинство Андрія Вільгельмовича лише зрідка проявлялося привітним словом заступницького заохочення та ласкавою опікою товариської ж його уваги.
Однак вже дуже скоро Андрію Вільгельмовичу з очевидністю яскраво відчутого, обуреного жалю довелося гірко покаятися в своїй благодушній відкритості та й самовпевнено зайвій довірливості.
Капітан, запримітивши творчі посягання Андрія Вільгельмовича на багатостраждальний рядок внутрішньовідомчого документа, по-дружньому (негайно й раптом) вирішив прислужитися старшому своєму товаришеві та цілком сумлінно й детально вказав вищестоящому начальству на факти винятково талановитих, безумовно геніальних затій новоявленого майстра пера. Крім цього, будучи за своєю природою людиною, що завжди та усюди шукає знаків скандальної знаменитості, будучи невгамовним здобувачем тієї самої невловимо привабливої й капризно показової слави, а також будучи розв'язним мужчиною бездоганно привабливої зовнішності та безумовно незначних моральних засад, злощасний капітан почитав мало не обов'язком, мало не найсвятішим обов'язком своїм - спробувати звабити гарненьку дружину свого необережно поблажливого начальника.
План спокуси вдався цілковито; окрім цього, саме за наполяганням капітана, любовна інтрижка отримала найбільший, наскільки це було можливо, розголос і поширення. Щоб отримати більший ефект яскраво значущої фабульності та гомінкої цікавості, крикливий ефект екстравагантної новизни та сентиментального звучання, капітан зробив все можливе для якомога більш скандального й гучного розірвання шлюбу майора рогоносця. У свою чергу, щоб здобути якнайшвидшу наочність цих самих ефектів, солодких ефектів куртуазної манірності та штучно завченого романтизму, негідник, який отримав після доносу посаду відстороненого свого патрона, з негайною рішучістю добропорядного чоловіка вельми самовіддано й поспішно одружився на гарненький і простодушно глупуватій своїй пасії. Невдовзі, з черговим переводом по службі, новоспечена пара зовсім і назавжди зникла з поля зору нещасного Андрія Вільгельмовича.
Втративши колишнє своє становище, вигнаний із армії, всіма покинутий і забутий, Андрій Вільгельмович виявився абсолютно один у нестямі скорботного й безвихідно тяжкого свого становища. Навіть фігура його з цього часу прийняла якийсь вираз покірною затурканості та боязкого смирення перед відвернутою від нього, капризно вередливою та й невдячно егоїстичною зрадницею долею. Худі плечі та сутула спина скромно непоказної, щуплявої фігури саме з цього часу стали... стали якось по-особливому, саме, сутулі та худі. Знак мрійливого самовдоволення та супокійного блаженства, який раніше настільки щасливо, затишно та й здавалося назавжди оселився на безтурботно округлому, сановито поважливому його обличчі, який проявлявся в гордині впевнено розгорнутих і піднятих плечей, в приємно-пружинній красі самолюбиво підтягнутої постави, в акуратній, нарочито показній прим'ятості бездоганно чистого кітеля, в марнославного блиску строго відточених погонних зірочок, - одним словом, все це змінилося виразом приреченої безвиході, виразом байдуже прозаїчного смутку та безрадісної відчуженості одночасно.
О горе! О лихо стражденно багатосторінкового оповіданні! О гіркота рядків, гіркота багатослівно суперечливих відчуттів!
Ти напевне надзвичайно здивуєшся, мій читачу, дізнавшись, кого ж у першу голову винуватив мій Андрій Вільгельмович у всіх тих незліченних і нечуваних діяннях, котрі відбулися з ним у дуже короткий час, в усьому тому поганому, прикро негідному та сумному, що неймовірним чином змінило саму суть його існування. У всіх цих тяжких непорозуміннях і скорботно кричущих несправедливостях нещасний майор звинувачував аж ніяк не себе, не легковажно гарненьку свою дружину та й навіть не підлого й зловмисно зухвалого підлеглого свого товариша по службі...
У всіх жахливих випробуваннях неприкаяної та сумної своєї долі Андрію Вільгельмовичу дістало кмітливої винахідливості звинувачувати... звинувачувати їх, тих що раніше служили вірою та правдою, умоглядно пещених і жадано відсортованих букв і цифр з того самого парадно-урочистого фрунту уявного оповідання. Всі, всі вони (навіть ті, котрі перш вигідно користались статусним фавором обраних улюбленців), - всі, всі вони були звинувачені в крамольній, тяжкій зраді та й віднесені в низько зневажений розряд опально вигнаних, злочинних негідників.
З тих самих пір Андрій Вільгельмович і думати забув за прекраснодушний тайнопис міжрядкового оповідання. Гримаса непозбутньої відрази й боязкого невдоволення щоразу несподівано та яскраво виявлялася на його байдуже відчуженій і невиразній фізіономії, тільки-но варто було йому запримітити будь-який листок, який-небудь клаптик друкованого тексту, в якому між рядків, обов'язково та раптом вислизала, мерзенно підлим, натякаючи неприємним чином вискакувала яка-небудь буква з тих самих обманно-красномовних зрадницьких букв, колишніх обранців заступницької його уваги та творчого милування.
Скажу навіть більше, не тільки букви, але також (та й навіть більшою мірою) люди, особливо самовпевнено безапеляційні повсякчасною своєю правотою, лаконічно категоричні та пихато сановиті люди чиновного кола, люди жорсткі,
