Черв'як

загостреного жала, відчайдушним зусиллям розвернувся до рибалки...


    Гнів... лють гніву... лють і ярість гніву... обурення і презирство, вираз невимовно вишуканої відрази (ніби черв'як з висоти свого шестисантиметрового зросту з гаком дивився на щось мізерне та непотрібне, негідно паскудне та бридке, на яку-небудь і зовсім вже недостойну особину блохи або воші, мерзоту й погань), - все це виразно читалося на гладко закругленій, закривавленій морді добірно розвиненого представника сановитої черв'ячної раси. Здавалося, ще мить, і черв'як, багряніючи роздутою шиєю, промовить напутливо безпощадним, грізним тоном начальника якогось поганенько зубожілого ЖЕКу: "Яке ж ти, Андрій Вільгельмович, препаскудне падло, шельма та гидь!"... І тільки досвідчений, відмінно досвідчений спостерігач, який з'їв не тільки собаку, а навіть, мабуть що, й цілий віз кухонної солі самого грубого помелу на читанні потаємних рухів прихованої натури, тільки ось цей високо обізнаний безцінним своїм досвідом спостерігач зміг би помітити десь там, у кутку грізно насуплених очей хробака, тремтячий відблиск зовсім, здавалося б, несподіваного до згадки, абсолютно, здавалося б, ганебного почуття... ганебно низький порив розпачливо злобного, тваринного одчаю та жаху.
    Розгубившись, а частково й злякавшись, Андрій Вільгельмович випустив черв'яка зі своїх задубілих рук і отетеріло спостерігав, як ображено збурений черв'як, сповнений поважно гордовитої гідності та пихи, неспішно віддаляється геть...


    У Ростислава Івановича почалося неабияке клювання - поплавець, який ще мить тому нерухомо красувався на мертво холодному полотні водяної гладі, раптом коротко здригався, починав тремтіти, підстрибувати, пускати навколо себе дрібні кола - частіше, частіше, ще частіше та й… нарешті, зрушений невідомою силою, різко та швидко пірнав кудись углиб і вбік, віщуючи оторопілому рибалці бажано омріяну, заповітну удачу незнаного улову.
    Андрій Вільгельмович із безрадісним захопленням стороннього спостерігача стежив за рибальським торжеством щасливого свого сподвижника, проте йому було ніяково зізнатися в власній незграбності та й попросити в Ростислава Івановича хоча б пару-трійку тих самих повнощоких і відгодованих красенів-хробаків... Хоча, припустимо, Ростислав Іванович безумовно й змилостивився б над невдачливим своїм компаньйоном, але до голови роздратовано засмученого фіна неймовірним роєм незвано уявних міркувань зайшло...


    Та й Бог його знає, що тоді приверзлося Андрію Вільгельмовичу - скажу більше, автор зовсім навіть і не зобов'язаний володіти детальним переліком роздумливо потаємних прагнень свого героя, хоча б тому що вони, ці прагнення, як правило, у всякого розсудливого сантехніка мають суть характер непостійний, мінливо примхливий, паскудний і дуже часто безпосередньо залежать від непостійних же обставин оказії, місця та часу.
    Тільки за одне (як незабаром зрозуміє високоповажний читач - найважливіше для подальшого оповідання) ми можемо говорити з майже повним переконанням достовірного знання: саме тут Андрію Вільгельмовичу, спочатку натяком боязкого міркування, туманно й неясно, ніби ненароком, подумалося, що непогано було б зайнятися (виключно для повноти персонально особистого рибальського щастя), - зайнятися за прикладом підстаркуватого селекціонера, власне, розведенням вишукано повнощоких і вертких красенів черв'ячного роду. Вигоди, які виразно та живо вставали перед уявою Андрія Вільгельмовича, були безсумнівні, витрати - очевидно нікчемні й щасливо зменшувалися до розміру дріб’язково обнадійливого слова "дурничка".
    Несподівана ця думка настільки захопила та натхненно заполонила розчулену уяву рибалки початківця, що він вже готовий був забути (а забувши, навіть що й пробачити) - і вогкий холод ранку, і власну свою необачність, і невдячно свавільне безчестя черв'яків, і, можливо, вражаюче погляди та саме душу, завидно рясне й щасливо багатообіцяюче клювання свого компаньйона.


    Ніщо не вічне, але, навпаки, все швидкоплинне й неухильно минуще. Минув без сліду й достопам'ятний день нещасливої риболовлі. Радісно окрилений Ростислав Іванович, проте ж, все ніяк не міг второпати, чому в Андрія Вільгельмовича виловлених карасів виявилося двоє проти його двадцяти трьох, а молоденьких коропців (вагою - грам із триста) та й зовсім жодного. Але на початках Андрій Вільгельмович залишився вельми задоволений цим днем, його перебігом, уловом і лише мрійливо зітхав за ймовірно майбутніми експедиціями (що безумовно викриває в ньому натуру природженого, справжнього рибалки) та за спеціально вирощеними для цих експедицій зрілими, п'ятисантиметровими екземплярами черв'яків-красенів.
    Однак для вирощування цих красенів була необхідна одна обов'язкова умова - була необхідна нехай маленька, незначна, але все ж деяка ділянка землі; причому відшукати цю нехай занедбану, пустельну та нікому непотрібну ділянку треба було саме в містечку, де щасливо проживав наш сантехнік, і навіть по можливості чим ближче до його оселі. Дачна ділянка не підходила з однієї простої, але дуже важливої причини - не з'являючись на дачі по п'ять-шість днів, Андрій Вільгельмович справедливо та й небезпідставно вважав, що за відсутністю щоденно пильного батьківського контролю, його черв'яки можуть бути піддані акту безсовісного насильства, а саме - акту вилучення будь-яким першим, що випадково підвернувся, безмежно охочим до риболовлі та чужого добра, дачником.


    Провівши на дачі довгу, безсонно жахливу ніч (у невідступних і нав'язливих мріях своїх про черв'яків, риболовлю, віроломно мінливу та гірку юдоль, недостатність слюсарського доходу, вбогість слюсарського ж інструменту, зламану ніжку кухонного табурета, гладких карасів та гігантських коропів, Ростислава Івановича, з вражаючою його удачливістю в мистецтві риболовлі та спокусливій спритності красномовного вмовляння), вже на наступний ранок, невиспаний і розбитий, Андрій Вільгельмович сідав у переповнену маршрутку. Ця вщент пошарпана маршрутка щодня, у визначено обумовлений час, курсувала між дачним селищем і невеликим курортним містечком, де проживав наш сердешний фін.


    Маршрутка з потертими, засидженими сидіннями невизначеного кольору була переповнена від'їжджаючими після вихідних дачниками. Було задушно, сильно пахло кропом, свіжими огірками, квітами, землею... та ще, непереборно нав'язливо й недобре, чимось знайомо нудотним і млосно солодким, чимось таким, що безжально каламутило зомлілий розум і викликало непередаваний ефект огидно невідбутної відрази. Андрію Вільгельмовичу здався напрочуд знайомим цей запах, проте він не міг зараз же, зненацька й раптом пригадати, де саме чув його ще зовсім недавно...


    Заплативши за проїзд, Андрій Вільгельмович, щоб знайти незайняте місце, почав обережно просуватися вглиб салону. Цю мимовільну обережність пересування заздалегідь передбачала неабияка кількість ніг, сумок і пакетів всіх розмірів і кольорів, виставлених у проході. До того ж, несподівано для себе, Андрій Вільгельмович побачив п'ять або шість погребальних вінків, яких також було притулено серед цього великого розмаїття накладеного скарбу.
    Щоб тепер не зачепити суперечливо делікатних почуттів вельми благочестивого читача, ми не будемо уточнювати з безпардонно упередженою наполегливістю, навіщо, куди та, головне, для кого було підготовлено цих сумних предметів прощально обрядового призначення. Скорбота, у всякому разі, має право на таїнство недомовки й повагу замовчування.


    Нарешті приблизно посередині салону наш фін примітив ще одне незайняте місце. Мирно примостившись на потерто зношеному сидінні, Андрій Вільгельмович мимоволі почав оглядатися. На подив, серед від'їжджаючих дачників були все незнайомі йому люди, і тому з деяким очікуванням допитливості наш герой почав вдивлятися в обличчя навколишніх, шукаючи, можливо, люб’язність приязні та деякого призову до добросусідського спілкування в випадково короткочасних своїх попутниках. Але обличчя людей, що сиділи в маршрутці, не висловлювали нічого крім суворої байдужості та холоду неприступної погорди, буцімто наш сантехнік зайшов із якої-небудь потреби в бухгалтерію й, тихо присівши край стільця, боязко очікував, коли хто-небудь із поважних небожителів тої самої бухгалтерії зверне на нього хоч якусь крихту найменшої уваги та й зволить видати необхідну йому, Андрію Вільгельмовичу, дріб'язково незначну довідку або підтвердну записку.
    Такий настрій сусідньої публіки дещо збентежив і навіть більше - спантеличив розгубленого сантехніка. Втім, холод неприступності Андрій Вільгельмович охоче й цілком вибачливо відніс на рахунок трагічності драматичного моменту та занадто глибоких переживань дачників із поховальними вінками. Абсолютно заспокоєний цією своєю винахідливою догадливістю Андрій Вільгельмович зацікавлено поглянув на сусіда біля вікна.


    Це був доволі огрядний, поставний чолов’яга давно не юнацьких років та приємно пристойної, відповідної цим літам зовнішності. Підкреслену пристойність його видатної зовнішності вигідно акцентував бездоганно підігнаний під форми дорідної статури (й тому здавалося дещо мішкуватий) костюм несподівано землистого відтінку. Однак навіть і сама ця мішкуватість костюма виглядала цілком солідно та презентабельно доречно. На шиї статечного пана красувалася, незважаючи навіть на нещастя пануючої в салоні виснажливої задухи, красувалася ідеально зав'язана краватка бездоганно строгого чорного кольору.


    Величаві риси дещо закругленого обличчя здалися вочевидь знайомими... але відразу, зненацька, наш фін не міг уже й пригадати, де саме раніше мав приємність спостерігати цю неспішну рівність гордовито значущого погляду та неприступно мовчазне представництво самовпевнено амбіційної постави...
    Сусід же його в цей час, сповнений пихатої важливості та пафосно піднесеної урочистості, тримав в руках планшетник... Планшет відзначався матовим лиском досить великого екрану; навушники від нього, обвисаючи тонкими шнурочками чорних дротиків, зручним і компактним чином розміщувалися в акуратних вухах середнього розміру...


    Андрій Вільгельмович хотів було зав'язати дуже безпардонно й недоречно бесіду з єдиною метою, - показати, що й він розуміється в планшетах, що й у нього є цілком навіть дуже пристойний планшет, що за нього в магазині треба було б викласти стільки-то, але йому, завдячуючи прозорливій передбачливості, вдалося через знайомих купити в Інтернеті набагато дешевше вживаний варіант, що цей уживаний варіант ніяк не гірше, а навіть може бути й багато краще, якщо б ви тільки купили в магазині новісінький, коштовний оригінал... але в чергове глянувши на пихливу багатозначність поважного обличчя, сантехнік зовсім засоромився саме навіть нарочитої можливості безпардонно нав'язливого свого вчинку та й розважив за краще делікатно промовчати...


    Поважний добродій біля вікна, не звертаючи жодної