Черв'як

кмітливі й винахідливо спритні в вимогливій обґрунтованості вигаданого ними ж грізного фантома, - фантома іменованого «Буквою закону», люди причетні до складання та написання того самого, невиразно нудного, сухого й манірно вимогливого рядка відомчого документа, - власне ці люди, казна від чого та чому, в очах Андрія Вільгельмовича набули несподіваного значення, значення огидних і мерзенно недостойних людей.


    Чи говорила в ньому ревність колишнього чиновника, який раптово опинився не при справах, чи був це праведний гнів затурканого, ошукано скривдженого, невизнаного та й ганебним чином затертого в століттях творчого генія, - судити не беруся, але одне можна стверджувати з достовірною переконаністю: Андрій Вільгельмович до глибокої старості носив у собі це непереборне, почасти несподіване й нам не зовсім зрозуміле почуття - почуття неприхильної ворожості та неприязної відрази до всіх друкованих букв і цифр, а особливо до тих букв і цифр, що бездарно непристойним і капосним чином вписуються чиновницькою рукою в мерзенно сумнозвісне поле офіційного документа. Саме в них Андрій Вільгельмович із умоглядним розмахом неспокійно творчої своєї натури припускав незгубний корінь зла, невичерпно печальне джерело всесвітньо значущих нещастя, горя та бід.


    Але минав час. Опинившись не при справах, позбавлений влади та, найголовніше, можливостей влади, позбавлений найменших засобів до існування, Андрій Вільгельмович був змушений влаштуватися нарешті сантехніком у один із тих, знайомих йому та щасливо перш очолюваних ним пансіонатів. Туди, де ще зовсім недавно Андрій Вільгельмович безтурботно був начальником і майором, зампотилом і офіцером, чиновником і сім'янином, і де з гордовито зарозумілою пихатістю самовихваляння вважав себе майже всевладно повноважним государем, майже батьком, майже патріархом мирної, послужливої та й завжди плазуючої перед ним сім'ї підлеглих товаришів по службі.
    Втім, треба б відзначити, що ці самі колишні підлеглі його товариші по службі, ті самі, які раніше, перебуваючи саме під началом Андрія Вільгельмовича, цілком добровільно та щиро, з люб'язною спритністю наполегливо вірнопідданського співчуття поспішали прислужитися своєму боготворимо улюбленому начальникові, тепер, дещо несподівано й цілком безповоротно, охололи до персони колишнього патрона. Байдужість стриманого відчуження, а часто, що й уїдливий кураж дошкульно глузливої переваги стали не в новинку сумирно мовчазному та боязкому сантехніку.


    Однак навіть в цих, нових і плачевно безвихідних обставинах Андрій Вільгельмович залишався вірним собі та зберігав звички смиренної скромності та й прискіпливо в'їдливого (притаманного виключно уродженцям фінської сторони) педантизму. Навіть тепер, будучи пересічним майстром гумових прокладок і розвідного ключа, трубної різьби та сальникової набивки, він, Андрій Вільгельмович, не дозволяв собі зневажливої недбалості в накладанні самого необов'язково другорядного, безглуздо третьосортного бандажа на трубу самого убого нікчемного й жалюгідно непотрібного стояка. Або ж, приміром, закручуючи шуруп і не сміючи противитися незбагненним нахилам пунктуально неквапливої своєї натури, Андрій Вільгельмович терпляче й стійко продовжував перебувати в виключно незручному та каверзно невигідному положенні тіла саме до тих пір, допоки цей черговий заіржавілий шуруп, з завзятим напруженням кволих його сил і незламної волі, не бував закручений в належне йому місце (до думки Андрію Вільгельмовичу, навіть дріб’язково випадковим ненароком, не входив рятівний здогад тямущого слов'янина за гучно розмашисте, миттєве запровадження цього самого шурупа на те саме єдино призначене йому місце коротким і потужним ударом безапеляційно тяжкого молотка).
    Чи є необхідність, мій проникливий читачу, зайвий раз згадувати за безумовно неминуче, вірне та й само собою зрозуміле: люди, які близько знали Андрія Вільгельмовича, з невпинною душевністю глузливої дотепності (втім, незлобливі та по-своєму добрі люди) як і раніше іменували нашого героя - німчурою, а іноді, з особливим задоволенням винахідливо дотепного гострослів'я - фашистом.


    Чудний пізньою осінньою порою вигляд даленіючого за горизонтом ключа. Ключа сірих відгодованих качок. Й чого не увійде тоді роздумливою дрімотою в ваш розчулено схвильований розум, й чого не прокинеться в дивно душевнім відголосі, й чого не розгорнеться перед вами в картинах виразних і зажурливих, печальних і сумних, й що не відгукнеться, не розіллється, не роз’єрепениться й не розкомизиться, не заспіває та не пронесеться ген за край зальотною тінню миттєвого міркування перед вашим плачливо зачарованим поглядом? І як тоді добрій людині утриматися, обурюючись надлишком несподівано пробуджених, заповітних мрій, щоб просльозившись і махнувши рукою, не гукнути ревно та голосно та й не промовити переконливо красномовною маячнею: ось воно... ось воно теє чогось!


    Так і роки життя нашого головного героя (подібно до цього невловимого ключа диких, відгодованих та зажирілих качок) промчали скороминущою, швидкою чередою. Тепер Андрій Вільгельмович постає перед нами непримітним, сухеньким чоловічком пристойно поважних років і відповідної цим літам скромно невиразної та й прикро підстаркуватої зовнішності.
    Лисина на його голові (яка з незмінною охайністю покривалася в літню спеку полотняною панамкою білого, а з осінніх негод добротним кашкетом сіро-крапчастого відтінку), так ось ця, поважно знайома за попередньою розповіддю, лисина дуже навіть порядно розрослася до розмірів середньостатистичного млинця. Треба також зауважити, що, незважаючи на ретельність у покриванні цього млинця головними уборами білого та крапчасто-сірого забарвлення, він, цей знайомий нам достопам'ятний млинець, аж ніяк не відрізнявся зніженою невинністю рожевого відливу, але, навпаки, з роками дуже свавільно, статечно й чудно здобув переконливу ознаку суворо змужнілого, обвітреного та цілком собі засмаглого й випеченого жовтуватого млинця. Навіть більше, варто було б ще прописати маленьку, приватну та майже необов'язкову до поширення подробицю з життя цього млинця, - наш млинець аж ніяк не виділявся здоровим блиском соняшникоолійного благополуччя, але, навпаки (що дуже характерно для млинців саме цієї вікової приналежності), відрізнявся видом скромно зношеної потертості та невибагливо блідої оригінальності.


    Мабуть, більше нічого й не змінилося ні в долі, ні в оточенні, ні в обставинах існування знайомого нам фіна. Андрій Вільгельмович жив там же, в тому ж містечку та як і раніше працював скромним сантехніком у невеликому пансіонаті санаторного типу. Убого непоказна його фігура настільки стала повсякденним і майже необхідно звичним атрибутом не тільки пансіонату, але й містечка взагалі, що на неї вже давно ніхто не звертав хоч трохи значущо зацікавленої уваги.


    Нічого не змінилося в житті Андрія Вільгельмовича... хіба одне (що має пряме, найважливіше відношення до фабули подальшого оповідання), - наш фін обзавівся дачею. Дачна ділянка, знаходячись у п'ятнадцяти кілометрах за межею міста, непристойно виділялась власне своєю крихітною мізерністю, а також цілковито паскудною непридатністю землі під неї відведеної (в пансіонаті, коли відбувався розподіл паїв, абсолютно справедливо вирішили, що сантехніку, з причини його холостяцької самотності, і цього наділу буде вистачати з надлишком). Однак Андрій Вільгельмович і тому був радий надзвичайно. Згодом була зведена одноповерхова халупка в одну кімнатку, яка закривалась на важкий, заіржавілий і неприступний амбарний замок.


    Саме тут Андрій Вільгельмович познайомився з Ростиславом Івановичем, близьким сусідом по дачній ділянці - бухгалтером якогось там коопторгу, не надто удачливим садівником і аграрієм, але невгамовним, закоренілим і невтомно швидким на підйом рибалкою, якого проте сам Андрій Вільгельмович іменував Івановичем, риб'ячим прихвоснем, а також по-дружньому, із деяким відтінком приховано потайного захоплення - карасятником.
    Спостережливий мій читачу, чи траплялося тобі помітити саме дивину цих дачних товариств - їх члени знають один одного й звертаються один до одного виключно та не інакше як через поважну, майже незмінно обов'язкову форму по батькові та на ви:
- Ілля Маркович, серденько, коли ви нарешті приберете до бісової матері шифер із мого городу?
- Ні, Матвій Захарович, моя коза відрізняється вишуканістю чистоти й благородства; ваша ж породиста цюця – препаскудне стерво, яких ще пошукати.
- Оля Петрівна, ви ось восени полінувалися обтрусити горіх, - наплодили ворон, а ось тепер, по весні, ось сороки мені весь посіяний горошок повисмикали!
    Як погодиться читач, безумовно виключне застосування форм наполегливої толерантності має свої безперечні переваги.


    Але знайомство Андрія Вільгельмовича з Ростиславом Івановичем дивно переросло з просто дачного знайомства в якийсь рід сусідської прихильності та товариської приязні. Та навіть більше, можна з цілковитим запевненням стверджувати, що вони стали майже приятелями, майже друзями.
    По-перше, вони зверталися один до одного не інакше як на ти:
- Здрастуй, Андрій Вільгельмович, - при зустрічі зазвичай промовляв бухгалтер коопторгу, - Зробіте ласку, здраствуйте - вельми ввічливо відповідав ґречно винахідливий сантехнік.
    По-друге ж, Ростислав Іванович, без сумніву проявляючи почуття високо довірчого благовоління, у дивовижно яскравих і надзвичайно привабливих оповіданнях про рибальське своє дозвілля, щиросердо та нічого не приховуючи, ділився важливо конфіденційними відомостями рибальської премудрості. Кому доводилося стикатися з громадянами несамовито захопленими щодо навичок і кмітливої вправності рибальського хисту, напевне погодиться, що вивудити в них, у цих громадян, нехай навіть самий звичайний, нікчемний і бездарно абиякий рецепт самої вульгарної та бездарно нікудишньої мастирки - можна почитати за щастя майже нездійсненне, а вже вивідати секрети хитромудро вітіюватого в'язання гачків - немислима, нечувано рідкісна по небаченій своїй значимості удача.


    Розсудливо вдумливий мій читачу, ти напевно справедливо та й по достоїнству оціниш великодушну безкорисливість бухгалтера. Однак поспішу повідомити тобі ще одну маленьку деталь, майже дрібницю, майже дріб’язок - Ростислав Іванович все ж таки не зовсім безкорисливо розпалював дух і чутливу уяву легковірного свого сусіда. У Ростислава Івановича були відомі тільки йому задуми та плани, і далекоглядні міркування, і вірно розрахункові амбіції щодо простодушного свого приятеля.
    Все полягало в тому, що Ростиславу Івановичу надзвичайно хотілося мати компаньйона, а також вірного, надійного та й безвідмовно поступливого товариша в несамовито невгамовних і відважно підприємливих рибальських своїх набігах на навколишні болота, ставки та озерні гладі. Втім, для втілення цих планів і далекосяжних намірів Ростиславу Івановичу не довелося надто вже