Черв'як

негайно ж достовірно погодитися, навіть із внутрішнім відчуттям власної, найчастіше надумано вигаданої, провини.


    Не можна було б сказати, що доля Андрія Вільгельмовича з самого початку складалася дещо нещасливим, невдалим та й взагалі безталанно паскудним чином. Зовсім навіть навпаки - після закінчення школи Андрію Вільгельмовичу пощастило вступити до військового училища (по інтендантському напрямку); шляхи, що відкривалися перед молодим (і вже тоді починаючим трішечки повняво лисіти) лейтенантиком, здавалися привабливо багатообіцяючі, можливості - спокусливо значущі.
    До місця служби Андрій Вільгельмович прибув вже одруженим чоловіком. Його гарненька молода дружина (яка лишень недавно вступила в права володіння серцем, часом і достатком рожевощокого зарозумілого офіцерика) володіла привабливими якостями, властивими всім без винятку гарненьким дружинам (всім без винятку гарненьким дружинам цих самих молоденьких лейтенантиків), а саме: якостями чарівно сміхотливої жвавості, граючого в дорослість дівочого кокетства, а також самовпевнено гордовитої наївності та чарівно звабливої глупоти одночасно.


    Андрій Вільгельмович був зразковим офіцером, офіцером служби тилу, у якого наявна даність завжди сходилася з цифрою відомості (не більше й не менше, але як раз із точністю до дрібноти мізерної одиниці). Мабуть, частково цьому сприяло його майже німецьке походження та, як наслідок - пунктуальна акуратність, деспотизм коректної вимогливості до службовців рангом нижче та любов до ригористичної правдоподібності виписаного виразно великим і правильним почерком відомчого рядка. Крім того, Андрій Вільгельмович абсолютно нічого не петрав у справах підприємливого молодецтва та договірного діляцтва, в слизьких справах кмітливої спритності та сумнівної бездоганності, таких милих і близьких лукавому серцю середньостатистичного слов'янина.
    Деякі з однокурсників Андрія Вільгельмовича, ті, що закінчили училище водночас із нашим героєм, піддалися спокусі та й виконували службу, свято узгоджуючи її з власними міркуваннями праведної законності та моральної чистоти категорій крадіжки, шахрайства й обману. По службі ці колишні однокурсники Андрія Вільгельмовича росли незрівнянно швидше, домагаючись чергової зірочки та вигідного переводу мало не вдвічі раніше проти звичного. Але кар'єра цих ранніх капітанів і майорів, інтендантів і начальників служб часто закінчувалася так само несподівано раптовим і безрадісно гірким чином, як свого часу починалася - запаморочливо яскраво та привабливо блискуче. Закінчувалася, зазвичай, немилістю раптово нового, або старого, несподівано прозрілого начальства (начальства, яке раніше було добре поінформоване за шахрайські нахили кмітливого ділка, яке дивилося крізь пальці на творчі оборудки практикуючої натури та, здається, навіть потурало цим капітанам і майорам, інтендантам і начальникам служб у ризикованих і в’юнких оборотах службової винахідливості).
    Несподіваним службовим розслідуванням, зненацька й раптом, розкривалася тьма-тьмуща зловживань, порушень, а то й просто - фактів недбалого нехлюйства та зловживань. Кар'єра цих однокурсників закінчувалася в кращому випадку тихим і швидким звільненням (вигнанням з армії) та й холодним упередженням загально глухого забуття.


    Однак не таким був наш Андрій Вільгельмович, він не піддався оманливій спокусі швидкого кар'єрного зростання та приємності начальницької прихильності. Вірніше, він був би зовсім і не проти ходити в якомусь фаворі обраних улюбленців, користуючись усіма вигодами заступницької поблажливості, але німецька прихильність його до буквального розуміння порядку, правильності та пунктуальної точності того самого, уклінно шанованого майже святим, писаного ним же, Андрієм Вільгельмовичем, відомчого рядка цілком і повністю володіла розумом і переконаннями бездоганно доброчесного офіцера.


    Саме в цей час у Андрія Вільгельмовича прокинулася маленька слабкість, прокинулася пристрасна, мрійлива прихильність, майже любов, до правильної виразності рівно та купно виписаних ним букв й цифр. Він любив їх усіх, усіх без винятку, кожна буква та цифра здавалися йому давніми, чудернацькими знайомими й що-небудь та й говорили пафосно піднесеній душі вигадливо замріяного тиловика. Всі вони, ніби рівний ряд слухняних солдатів, лише чекали наказу, умовного руху руки, виявлення його, Андрія Вільгельмовича, найменшої волі, аби, з'явившись у всій парадно урочистій красі ідеального строю, відкрити перед проникливим поглядом всевидячого полководця невидані, мальовничі картини, картини повні хвилюючих знаків і привабливих сенсів чарівного тайнопису.
    Так одиниця, в залежності від канви відкритої Андрію Вільгельмовичу таємної оповіді, то представлялася грізним і невблаганно суворим вартовим, що стоїть на варті біля старовинного й похмурого особняка - насуплено пихатої великої літери Д, або ж ця одиниця була безцінним артефактом - майстерно та примхливо кованим списом у важких лапах гордовито розгорнутої довгою шиєю, страшної й чарівно звабливої істоти що стоїть поруч - прописаної з каліграфічною бездоганністю цифри два.
    Через те серце Андрія Вільгельмовича, ніби серце невинного, чистого дитяти, раділо кожній зустрічі зі сторінкою (нехай навіть і самою мізерно непоказною, убого бездарною та зім'ятою) ще не прочитаного ним між рядків, раніш небаченого та прискіпливо не вивченого нового документа.


    Ти можеш погодитися, мій читачу - не було нічого надзвичайно виняткового в тім, що між товаришів по службі Андрій Вільгельмович вславився винятковим буквоїдом, а позаочі до нього й зовсім, міцно та надійно, приліпилося непристойне прізвисько, прізвисько, яке добропорядному авторові, авторові люблячому свого героя, вимовити вголос, а тим більше прописати друкованим тихцем дещо ніяково й соромно... Ну а втім, що вже там... Товариші по службі за очі, проміж собою, з дещо глузливою зневагою іменували нашого Андрія Вільгельмовича - німчурою, або ж і зовсім із презирством само собою зрозумілої переваги - фашистом. Що, однак, аж ніяк не означало скасування з боку нічого не знаючого за це, лагідного та добросердного Андрія Вільгельмовича по відношенню до цих самим лукавих своїх товаришів - щиро дружньої прихильності та й приязні.


    Але минав час, служба просувалася вперед, і Андрій Вільгельмович, тихо та в термін дослужившись до чину майора, отримав давно примічену посаду зампотилу в невеликому курортному містечку того ж військового округу. У веденні Андрія Вільгельмовича виявилося кілька невеликих пансіонатів санаторного типу, що проходили по військовому відомству як лікарні від найрізноманітніших кишково-травних непорозумінь, нажитих скверною нервозної служби, огріхами військового раціону та й надмірно старанним споживанням міцних напоїв, що взагалі було аж ніяк не рідкістю для нижчого, середнього, а часто що й вищого командного складу тієї армії, в якій пощастило служити нашому фінові.
    Треба було б ще зауважити в дужках, що сам процес непробудно оглушливого споживання цих самих, виключно шкідливих здоровому та правильному травленню міцноп’янких крайнощів аж ніяк не суперечив сформованим у той час і в тому суспільстві уявленням за міру допустимого та за пристойність цього самого допустимо можливого.


    Служба почала бути схожою на тихе, цілком незворушне життя якоїсь зовсім цивільної людини, навіть краще, - якогось чиновника районного масштабу. Справи йшли самі по собі та саме так, як їм належало йти; про ранкові й вечірні шикування, наряди та інші військові строгості Андрій Вільгельмович незабаром і зовсім щасливо забув за повною їх відсутністю; начальство, з вищого, поправити свій травний тонус не заявлялося зовсім (у нього, у вищого, для того були спеціальні пансіонати та санаторії більш престижного й респектабельного типу) - щонайбільше, хто міг навідатися, так це який-небудь підполковник із сливовим, закопиленим носом, якій постійно скаржився на все та й вся, був незадоволений всім і вся та страждав від постійної мігрені, невідступної срачки, обжерливості та щовечірньої пиятики. Нечисленні товариші по службі, перебуваючи в більшості своїй під керівництвом саме Андрія Вільгельмовича, цілком добровільно й щиро поспішали улесливо прислужитися своєму новому начальнику, з люб'язною винахідливістю простодушних вірнопідданих, наполегливо й яскраво, доводячи своє співчутливе завзяття в багатьох, майже у всіх, відправленнях не тільки службового, а й приватного порядку його, Андрія Вільгельмовича, існування.
    Щоденні дрібні підношення (курочкою, грибами, варенням, проводкою, руберойдом, фарбою, курчатами й препаскудно рудим та дурним кошеням) вже не сприймалися як щось надзвичайне, але, навпаки, як само собою зрозумілу буденність, не прийняти яку вважалося мало не образою, мало не демонстративно неповажною крайністю з боку вередливо вибагливого зампотилу.
    Одним словом, серед цієї провінційної, благословенно забутої начальством та й Господом Богом глухомані Андрій Вільгельмович відчував себе таким собі повноважним і всемогутнім государем, таким собі мало не батьком, мало не доброчесним патріархом мирної й дружньої сім'ї (сім'ї отих щирих та задушевно прихильних людей, які завжди, з превеликою охотою готові приязно симпатизувати та послужливо падлючити перед начальством), сім'ї  підлеглих товаришів по службі.


    Втім, ще одна, нова та дивовижна обставина теперішнього його положення якось несподівано й випадково відкрилася перед очима Андрія Вільгельмовича. Начальницька вдача настільки узвичаїлась у впевнено окриленому, амбіційно зміцнілому дусі його, що при читанні, складанні та звірці чергового службового документа, наш майор відчував у собі сили, здібності та й непереборну потребу (чого раніше він не смів навіть і замріяно побажати в нестримно заповітних, потаємних жаданнях своїх), - потребу не тільки та не стільки читати тайнопис відкритого перед ним міжрядкового оповідання, але самому розставляти парадний стрій хвилююче значущих, відібраних виключно на його, Андрія Вільгельмовича, самовладний розсуд, букв і цифр.
    В Андрієві Вільгельмовичу прокинувся художник, можливо найбільший, неперевершений, небачений до того в століттях тисячолітньої історії художник - за приголомшливою новизною творчого прозріння, за гостротою неупереджено відстороненого, сміливого судження, за захоплюючою оголеністю чарівно заповітної краси роздумливого мудрування.
    Йому було знайоме все: незбагненні таємниці душі та неосяжні картини світобудови, креслення небесних сфер і лінії земної долі, безсистемна логіка думки та безглузда система вчинку, непередбачувана механіка причини та безжальна пружина наслідку, - все, все, над чим окремі, допитливо знаттєлюбні доброзичливці з нерозбірливо убогого людського племені ламають у століттях собі та й другим-іншим (іншим з прихильних їм роззяв) голови, все це було відкрите перед наївним, чистим і тому невибагливо відстороненим поглядом