подумати пред'являти на цю малість хоч трохи значущо слушні претензії володіння.
Андрію Вільгельмовичу тільки того й було потрібно. Кинувшись по всіх необхідних до того інстанціях, невгамовний сантехнік досить у короткий термін отримав офіційний листок, в якому сухою мовою офіційної ж постанови йшлося, що він, Андрій Вільгельмович, усім на втіху може невідкладно та відкрито зайнятися нарешті господарською діяльністю на великодушно наділеному непотребі покинутого пустирища. На бланку значилося кілька підписів (короткі були розмашно широкі, довгі ж, навпаки, тяглися нерозбірливою в'яззю нескінченно зменшуваного письма). Крім того, тут же красувалися відтиски кількох необхідних печаток (круглих і квадратних, прямокутних і овальних, з прямими та зрізаними кутами, чорного, червоного, блідо-бузкового та навіть непривабливо зеленого кольору чорнила). Для додання остаточно завершеної сили та законності, документові необхідні були ще остання печатка й підпис начальника землеустрою, такого собі пана Вірина. Цілком впевнений в успіху нехитрого свого задуму з початком п'ятничного ранку Андрій Вільгельмович відправився на прийом...
В приємно роздумливому передчутті майбутньої чергової відпустки (майбутня відпустка повинна була початися з понеділка) пан Вірин піднявся на другий поверх муніципальної ради. Співробітники, які попадалися йому на шляху, намагаючись виказати безумовну приязнь особистої симпатії, простодушно нав’язливим чином зображували привітність на добрих, чистих, безхитрісних своїх обличчях і, вітаючись, поспішали засвідчити свої обов'язково щиросердні любов, повагу та захоплення подяки. Між тих же люб’язно усміхнених співробітників він, цей начальник землекористування, по надмірній категоричності свого уїдливо формалістичного, непримиренно авторитарного характеру, за очі, вельми дошкульно та справедливо іменувався "скорботним гемороєм", але знаючи болісно самолюбний характер начальника, але прискіпливо підозрілу його натуру, але його схильність до злопам'яті дрібно мстивої образи, кожен намагався виявити при спілкуванні з ним як тільки можна собі уявити більш шанобливі та благородно послужливі манери поводження.
Всеволод Володимирович, так кликали начальника землеустрою, зайшов до приймальні свого кабінету. Секретарка його, Софія Павлівна, сувора, гордовито монументальна жінка з незмінно суворим, давно узвичаєним поглядом на оточуючу її дійсність, з настільки ж давно та строго закам'янілим виразом обличчя та й незмінною архаїкою коконоподібного високого начосу на голові зустріла його, як личить секретарці її років і положення - шанобливо урочисто й показово спокійно одночасно.
Хоча взагалі, потрібно зізнатися, Всеволод Володимирович невідомо з якої причини побоювався своєї немолодої вже секретарки. Острах цей, мабуть, походив із того, що безумовно віддана його секретарка за багато років свого безумовно вірнопідданого секретарства відмінно та й надійно довідалася та засвоїла до підло дріб'язкової подробиці усі таємниці свого поважного патрона.
На офісному стільці в кутку, скромно очікуючи урочної години високої аудієнції, розташувався єдиний відвідувач, невдачливий наш Андрій Вільгельмович. Звичайно, він міг би віддати свої папірці секретарці, але, знаючи що начальник із землеустрою з понеділка йде у відпустку, Андрій Вільгельмович не зовсім небезпідставно побоювався затягування справи як раз на термін (а скоріше може навіть і більше) відпусткової відсутності необхідного йому підписанта.
Коли в приймальні з'явився поважний чолов’яга доволі огрядної статури та презентабельно пристойного, гордовито представницького зовнішнього вигляду, він, Андрій Вільгельмович, одразу здогадався, що той статечний пан власне й належить до начальницького статусу очікуваного їм чиновника - по наочному розгляду пристойно розгодованої, приємно округлої конституції черевця та попереку, по облесливо задобреному вигляду та й ласкавій зустрічі неприступно суворої до того секретарки, по апломбу самовпевненої буденності отого, тільки-но прибулого пана. Однак детально його обличчя Андрій Вільгельмович розглянути не встиг.
Невідомо від чого зніяковілий сантехнік трохи підвівся зі стільця та дещо сторопілим голосом промимрив щось на кшталт вітання. Втім, начальник із землеустрою, не звертаючи найменшої, хоч скільки-небудь значущо визначної уваги, мовчки пройшов повз та й геть... прямо в двері свого просторо мебльованого кабінету.
Щось, однак... Ні, здалося... Та й потім, не можна ж, насправді...
Сувора секретарка, урочисто приготувавши чай, негайно увійшла слідом. Софія Павлівна пречудово знала, що Всеволоду Володимировичу необхідно до чаю покласти саме два куснички цукру, з огляду на його природну схильність до деякої огрядності туго розгодованого попереку, але кожного разу, коли подавався чай, на блюдечко поруч вона викладала ще декілька кусників рафінаду для того, щоб начальник із землеустрою міг крадькома, ховаючись від строгих очей немилосердно суворої своєї секретарки, докласти собі ще кусничок-два.
Всеволод Володимирович до нестями любив надмірно посолоджений чай. У той самий час, в присутності Софії Павлівни, він неначе соромився кинути до чашки злощасного цукру понад норму.
Всеволод Володимирович тайкома поклав собі ще кілька кусників, повільно перемішав чай маленькою, до неймовірності зручною ложечкою з заокругленим держаком та й із задоволенням заплющеного присьорбування ковтнув гарячої солодкості.
- Нехай увійде, - трохи подумавши, сухо, з деяким акцентом офіціозного капризу вимовив нарешті Всеволод Володимирович, продовжуючи дрібними ковтками смакувати понад міру посолодженим напоєм.
Йому хотілося як тільки можливо швидше позбутися цього надокучливого відвідувача, котрий вперто не розумів, що сьогодні п'ятниця, що п'ятниця в чиновника (тим більше чиновницького начальника) має якесь неписане, святе право на бездіяльно відпочинкове задоволення, що з понеділка в нього, Всеволода Володимировича, починається довгоочікувана відпустка, що просто непристойно та й геть зухвало ні світ ні зоря муляти очі своїм терпляче настирливим очікуванням, що будь-яка справа (навіть найдрібніша, сама мізерна крапка, яку прописано начальницькою рукою) має першочергово найважливішу та беззастережно найпершу необхідність до важко роздумливого, довготермінового розгляду...
Все єство розсудливо неквапливого чиновника волало проти... проти... проти цього відвідувача, його дріб'язкової справи, його нікчемного документа в два аркуші, поцяткованого вже різноманітною безліччю печаток і підписів, проти п'ятниці, що починається настільки невдало та загрожує нещасливо перерости в невідомо яку ще п'ятницю, з невідомо яким ще випробуванням, безглуздою біганиною та занепокоєнням.
Крім того, Всеволод Володимирович цінував і любив виключно багатоскладову заплутаність документа, якого подавали до розгляду. Саме це заплутане нюансування розрізнено багатоскладового та казуїстичного формулювання, обширно багатосторінкової термінології, незбагненно систематизованого хаосу та перекручено витлумаченого факту, давало йому змогу вільно, на власний розсуд поводитися зі справою. Дозволяло, підкреслюючи його, Всеволода Володимировича, безумовну авторитетність, незамінну важливість і персоніфіковану значимість, повертати справу в будь-яке, часом делікатне та несподіване положення. Тут же були хіба два аркуші, ймовірно, елементарно нехитромудрого та простого документа (Всеволод Володимирович із трьох метрів міг оцінити з точністю до одиниці кількість листів у стосі будь-якої товщини). Тому-то з деякою часткою досадливо дратівливого невдоволення, сухо та нарочито офіційно, Всеволод Володимирович і сказав (Бог його знає, щоб таке вже воно могло й обіцяти): "Нехай увійде".
...Андрій Вільгельмович з'явився в дверях кабінету. Взагалі, кабінет начальника землеустрою не уявляв із себе щось самобутньо видатне та хитромудро незвичайне, - це був звичайно мебльований кабінет пересічно начальницького чиновника, у будь-якому разі це був кабінет, який не виділявся з нескінченного ряду подібних за рангом і статусом кабінетів муніципальної ради. Посеред нього тягнувся неперевершено довгий, світло лакований стіл для нарад, стіл же начальника землеустрою, приєднуючись у кінці, утворював велетенську дерев'яну конструкцію, що нагадувала велику літеру Т. Збоку, біля стіни, вишикувався пафосний ряд зімкнених шаф, блискучих дзеркальним оздобленням добре продуманої зручності та комфорту. За спиною чиновника в рамковому заціпенінні скромного фотошопа вельми доречно та делікатно розташувалося ласкаво милосердне зображення президента. Президент був лагідний і милий, обличчя його богомільно м'яко та приємно посміхалося зображенням здорової чистоти в міру рум'яних і вгодованих щік...
... Але що це?.. Ви бачите?.. Дайте протру очі, дайте негайно протру очі... - все те ж!.. Але чи можливо?.. Невже, справді?.. І як знайти пояснення ?.. Ні, я рішуче відмовляюся вірити... Що ж Андрій Вільгельмович?.. він, вочевидь, бачить те ж саме!
Перед приголомшеним сантехніком, абсолютно вільно розташувавшись на звично начальницькому кріслі, сповнений пихатої важливості й офіціозно піднесеної серйозності, сидів... сидів вже пречудово нам знайомий черв'як! Так, так! той самий, шестисантиметровий, розвинений представник гордовито черв'ячного роду в суворій неприступності начальницької своєї особи сидів просто перед Андрієм Вільгельмовичем!.. І навіть… на гладко закругленому його обличчі вказівним тавром виднівся ще слід недавньої подряпини. Але, що дивно, це гладко закруглене обличчя зі слідами пріснопам'ятної, ще не зовсім загоєної подряпини, неквапливо сьорбаючи понадміру посолоджений чай, не звертало на з'явлення в дверях Андрія Вільгельмовича хоч скільки-небудь зацікавленої уваги та, здавалося, було цілковито зайнято чимось виключно своїм...
Андрій Вільгельмович розгубився. Хробак був надзвичайно, що називається страшенно, неймовірно, важливим і неприступним... Пройдисвіт, вочевидь, розумів усі вигоди свого теперішнього становища та безсоромним чином користувався ними. Але, погодьтеся, звертатися до черв'яка, нехай навіть і шести сантиметрів із гаком розвинутого черв'яка, а вже тим більше мати справу з ним як із начальником землеустрою, з чиновником, що перебуває на державній службі, та ще й безпосередньо при виконанні... але його кабінет, немилосердно шановна, суворої зовнішності секретарка, фотографічний портрет за спиною...
Нарешті нетерплячий чиновник порушив мовчанку:
- Давайте, що там у вас.
Андрій Вільгельмович, злякано підійшовши, вручив йому свої заповітні листочки...
Я сподіваюся пояснити, фігурально аналізуючи, деякий апломб логічного міркування, умовну рефлексію чиновного хробака? Та навіть більше, я сподіваюся передбачити спритність його вертлявої думки, причинно-наслідковий зв'язок мотиву,
