понукання та вчинку? Я сподіваюся відкрити, відкрити та доторкнутися до таємничо заповітних, умовно задушевних струн його непередбачуваної душі? А що як немає цих стрімко вразливих, чутливих струн? А що як немає й самої душі?..
Всеволод Володимирович, нашвидку ковзнувши поглядом по листочках представленого документа, насупився, надумано скривився та й дописав нетерпляче розгонистою, начальницькою рукою коротке резюме: "На прохання громадянина Гулі А. В., про надання йому в безстроково господарське користування земельної ділянки за адресою такою-то, відмовити, з огляду на недостатню обґрунтованість наданих до того доказово пояснювальних обставин. Дата. Підпис."
Цілком задоволений собою та тою рішучістю, з якою він прописав це "обставин", начальник із землеустрою зневажливо відкинув у напрямку до настирливого прохача тепер вже непотрібні листочки. У захваті крючкотвора віртуоза він спостерігав спантеличено засмучене обличчя недогадливого громадянина, який необережно затесався до нього на прийом. Всеволоду Володимировичу була приємна ця хвилина. Внутрішньо пишаючись тією владою, яка була в його руках, полягала в короткому дотику до паперу його пера, він потайки, з незбагненною насолодою спостерігав тепер за справленим ефектом розгубленої спустошеності та зніяковілого сум'яття...
Андрій Вільгельмович неймовірно, безмежно здивованим поглядом втупився на листочки, що лежали перед ним на столі… Черв'як... Негідний, мерзенний черв'як... розпоряджався його долею, вирішував саме щастя його долі...
"Обставин... недостатньої обґрунтованості обставин", - огидна спритність витончено бузувірських, брехливо безсоромних букв та цифр, тих самих підступно найпідліших та й по-зрадницьки гидких букв і цифр, винуватців кричущо багатостраждальних несправедливостей його сумної та скорботно неспокійної долі, кинулася йому до очей. Так, так, ті самі букви та цифри, покликані слугувати чарівно заповітній красі всесвіту, високим ідеалам гармонії, добра та досконалості, низько плазували перед заледве шестисантиметровим, безчесно нахабним і слизько розгодованим черв'ячним нікчемою.
Кров кинулася до голови. Гримаса огиди та мерзенної відрази до невпізнання спотворила обличчя враженого сантехніка. Гнів, гнів праведної помсти, опанував Андрієм Вільгельмовичем... до болю здавив горло Андрія Вільгельмовича... страшною пружиною стиснув сутуле, щупле тіло Андрія Вільгельмовича... схопивши перший-ліпший стілець, що потрапив під руку, він що є сили жбурнув ним у хробака:
- А-а-а... на! - вельми красномовно, яскраво й дохідливо заволав не в міру розпалений Андрій Вільгельмович.
- А-а-а... на! - і другий стілець по траєкторії, що не піддається математичному аналізу, по цій незбагненній траєкторії полетів у напрямку здивовано переляканого Всеволода Володимировича, точніше, в тому напрямку, де він до того моменту мав честь перебувати (начальник із землеустрою вельми вдало та своєчасно встиг ретируватися своїм гладким тілом у тісний простір безпечного підстілля). Дивовижно перевернувшись у повітрі, стілець вдало влучив у погрудне зображення президента. Рамковий фотошоп найважливішого, найпершого чиновника зі дзвоном обрушився на підлогу, причому, саме падаючи, до того глузливо усміхнене, пихате та хитро закруглене рильце хробака-президента нез'ясовно таємничим чином встигло зобразити ганебний порив відчайдушно легкодухого, майже тваринного остраху...
- А-а-а, на! - але в третій раз запустити стільцем Андрію Вільгельмовичу вже не дали; до нього кинулися Софія Павлівна та поліцейський, що чергував у муніципалітеті та й вчасно зреагував на підозріло недоречний, галасливий шум у кабінеті начальника землеустрою. Андрія Вільгельмовича було схоплено, немилосердним чином (незважаючи на поважне достоїнство підстаркуватого його положення), немилосердним чином скручено та й доставлено до найближчої дільниці.
Незабаром після того Андрія Вільгельмовича було спрямовано на медичний огляд, де місцеві ескулапи від досудової медицини винесли блискуче бездоганний, безапеляційний, без найменшої частки сумніву вердикт щодо його неблагонадійно-психіатричної неспроможності. Негайно Андрія Вільгельмовича було дбайливо відправлено на деякий термін проживання в одну з тих медичних установ, де лікувальні процедури носять виключно примусовий, обов'язковий характер і проводяться під невсипущим наглядом надзвичайно охочих до тісних дружніх обіймів, всезнаючих і всевидющих, всебічно розвинених дужих санітарів.
Вийшовши з лікарні, не можна б було сказати, що бідний наш Андрій Вільгельмович дуже вже особливим чином змінився. Хіба що одне - худі плечі та сутула спина невисоко щуплявої та непоказно малопомітної його фігури набули ще більшого виразу сумно роздумливої зневіри та прикро престарілої покори, придбали ще більшого, найсильнішого відбитку нещасної затурканості та безмовно боязкої печалі.
Думка за риболовлю, повністю та назавжди вивітрившись із голови, не дражнила більше нашого фіна радісною невгамовністю п’янкого очікування. Навпаки, остаточне, сумне та справедливе розуміння світу та людей, що його оточували, здавалося міцною заковикою засіло в засмучено розсіяному розумі нещасного Андрія Вільгельмовича. І це, необережно відкрите йому, значущо жахливе значення світу (цього світу) та людей (цих людей) настільки вразило уяву, настільки приголомшило одкровенням цинічно нещадної своєї новизни, що пригноблений Андрій Вільгельмович відтепер із невтішною скорботою байдужої відрази дивився на все - на все, що тільки відбувалося перед його очима.
Гірким йому здалося небо, що нависло над його головою, і гірким хліб, який він їв, і гірким саме повітря, яким він дихав. Як замковий майстер, пізнавши всі тонкощі хитромудро потайної своєї майстерності, цілковито розчаровується в надійній міцності будь-якого зі складених коли-небудь замків і запорів, як досконалий у віршуванні поет бачить у ефемерно легкодухих творіннях своїх і нещасних побратимів по перу одну лише натягнуту умовність гримаси, манірності та пози, так Андрій Вільгельмович, пізнавши потайливі пружини світоустрою, тільки ахнув і поперхнувся, з невтішним обуренням бачачи, що цим приземлено нікчемним світом править проклятий і мерзенно розпусний, негідний і незламно бундючний рід хробаків, що кожен із людей, навпаки, хотів би потрапити в цей почесний рід черв'ячної раси, що мілкий і підлий чоловік, що бридкі справи його й помисли...
Втім, ще за одну, маленьку подію, що сталася з нашим самотньо відчуженим фіном, я хотів би розповісти прихильно терплячому читачеві. Одного разу, опісля зливного літнього дощу, коли сонце, розлившись у безмежжі радісного свого торжества, блищало чистим своїм ликом у дзеркалі свіжих калюж, в дощовій росі волого пересичених і радісних трав, кущів, дерев і, взагалі - скрізь, скрізь, куди тільки могло дістатися своїм благодатно пестливим променем, Андрію Вільгельмовича випало врятувати з калюжі потопаючого черв'яка. Це був зовсім не примітний, звичайнісінький дощовий черв'як середнього, а скоріше можна навіть сказати, що й дрібного розміру. Взагалі ж, в тих краях черв’яки становили особливу цінність - чи то ґрунт, його склад, був по-особливому непридатний та убивчо негожий для тонко організованої натури черв’яка, чи то черв'яки тих земель відрізнялися від своїх побратимів лякливо здогадливою кмітливістю потайливої майстерності...
Але як би там не було, акуратно взявши невдалого потопельника між великого та вказівного пальців, Андрій Вільгельмович тихенько присів із ним на лавочці, що стояла неподалік. Поблизу нікого не було, а якби хто й був, то вже точно не звернув би уваги на недоумкуватого сантехніка, що розмовляв із собою, скорчившись на краю старої лави. Відверто, я не знаю чому, але саме в цьому ще нерозвиненому, нещасно маломірному черв'якові Андрію Вільгельмовичу привидівся нащадок того, сумно знаменного, грізно значимого для нього черв'яка Вірина Всеволода Володимировича. Сердечно співчуваючи втопленику, Андрій Вільгельмович завів із ним співбесіду. Він говорив за все, що недавно відкрилося йому, вразило його... за мерзоту та погань, за негідність і жах, за огиду, скверну та безчестя... за все, за все, в чому за власним своїм, безсумнівно вірним знанням, знанням, що з нещадною відвертістю очевидності було відкрито перед ним, в чому він був упевнений і знав... Він знав, він точно, чудово знав, наскільки винні вони, чиновні, ослизлі, ті, що перекрутили суть самого простого й вірного, брехливі, юродиві черв'яки.
Андрій Вільгельмович говорив довго й переконливо... допоки черв'як, що надійно утримувався між великим і вказівним пальцями, гірко не сплакнув щирими, покаянно найчистішими сльозами. Андрію Вільгельмовича шкода стало плаксивого черв'яка, і він відпустив його в благословенну розкіш високорослої, вологої та густої трави...
31.09.2019
